Розділ 62

Я підійшла до дзеркала. Зі скла на мене дивилася жінка, яка виглядала так, ніби щойно пережила цунамі, землетрус і напад шаленого пристрасного хижака — і в усіх випадках вийшла переможницею. Ну, або жертвою, яка надто насолодилася процесом. Мої очі блищали таким дивним, майже маніакальним світлом, що я сама себе злякалася.

— Говорящі восьминоги, — пробурмотіла я до свого відображення, намагаючись вчепитися в іронію, як у рятувальний круг. Мої думки звивалися в голові, як щупальця того самого восьминога, відмахуючись від мене: «Відстань зі своєю драмою, Злато, ти ж тільки-но зробила те, про що інші мріють у найсміливіших фантазіях. "Вау" — це слабко сказано, це був справжній космічний вибух, і не треба робити вигляд, що ти шкодуєш. Хоча б перед собою».

Я почала переодягатися. Варто було стягнути з себе його сорочку, як я побачила своє тіло. Воно виглядало... інакше. Десь нижче, на стегнах, червоніли сліди від його пальців — справжнє тавро власності. Я провела по них рукою, і перед очима знову спалахнули картинки нашого вибуху в кабіні. Я ледь не втратила свідомість — Це було вау. Це було божевільно, небезпечно і абсолютно, нестерпно чудово.

Але тут у мозок врізалася інша, куди менш «вау» думка:

«Ми використали захист чи...»

Я завмерла з піднятою до половини сукнею, схожа на перелякану чаплю. Паніка, яка до того тихо жевріла, спалахнула яскравим полум'ям. Андрій подбав про фольгу — це я пам'ятала, як божественну манну небесну, — але чи не було там моменту того самого «затьмарення», коли реальність розчинилася в гормонах?

— Злато, ти поводишся так, ніби тобі шістнадцять, — прошипіла я сама до себе, витріщившись у дзеркало. — Скільки тобі років, принцесо? Невже ти справді така наївна, що думала, це залишиться просто «пригодою»?

Мені хотілося вдаритися головою об стіну — так сильно, щоб хоча б на хвилину вимкнути цей шалений калейдоскоп емоцій.

— Ще б цього не вистачало... — я ледь не розридалася від власної безпорадності. — Яким місцем ти думала? Точно не головою, Злато. Точно не головою. Схоже, думало інше місце, і воно явно не переймалося питаннями контрацепції чи репутації.

Я сіла на край ліжка, стискаючи голову руками. Романтичний туман остаточно розсіявся, поступившись місцем холодній, гострій реальності. Я не просто програла йому — я поставила на кін усе, не маючи навіть елементарної страховки.

«Чи він знав? — пронеслося в голові. — Чи він спеціально довів мене до такого стану, щоб я забула про світ, про Захара, про свою "адекватність" і просто стала його персональною іграшкою на ці вихідні?»

Ця думка була настільки отруйною, що я здригнулася.

Мені потрібно було вийти на палубу, стати під сонце, під вітер і зробити вигляд, що я — лише скромна няня, яка просто супроводжує малого Стаса, а не жінка, яка щойно втратила голову (і, можливо, розсудливість) у кабіні капітана.

Я глянула на двері. Залягти на дно? У каюті? Це було б надто «по-нянянськи».

Андрій явно чекав, що я вийду. І якщо я не вийду, він прийде сам. А прийшовши, точно не буде питати, чи я вже винайшла план порятунку від нашої спільної катастрофи.

Піднявшись, я вирівняла спину, накинула сукню і рішуче пішла до виходу.

Гра в «скромну няню» почалася, і приз за найкращу актрису сезону був у моїх руках.

Або в його.

Залежно від того, як подивитися.