Розділ 61

Я рушила до каюти, намагаючись не зважати на вихор емоцій усередині. Солодкий тріумф дивним чином змішувався з паралізуючим страхом бути викритою.

Тільки-но я зайшла всередину, як у кишені завібрував телефон.

На екрані висвітилося:

«Захар (Viber)»

«Ну звісно. Саме вчасно, братику...» Я здивовано подивилася на іконку відеодзвінка.

«Де він узяв телефон із відеозв'язком? І чому саме зараз?»

Я згадала гроші, які нещодавно переказала за послуги адвоката. Звісно, мені хотілося знати результати справи, але сьогодні мої думки були зовсім про інше.

Усі рахунки, адвокати, суди й проблеми раптом здавалися чимось далеким і нереальним порівняно з тим почуттям, яке викликав у мені Андрій.

Я натиснула кнопку відповіді.

— Алло?

Мій голос прозвучав на октаву вище, ніж треба. Я швидко прокашлялася.

Захар на екрані виглядав надто зосередженим.

— Злато, є новини. Ти слухаєш? — запитав він, навіть не витрачаючи часу на привітання.

Я притулилася спиною до прохолодної перегородки каюти.

Серце знову почало вибивати свій божевільний ритм.

«Я в самому центрі шторму», — подумала я, дивлячись на брата.

І цей шторм мав сірі очі.

— Слухаю, Захаре, — відповіла я, змушуючи себе зосередитися.

Хоча перед очима все ще стояв Андрій.

На екрані з'явилося обличчя Захара — з його вічною впевненістю, яка в звичайному житті мене заспокоювала, а зараз лише дратувала.

— Злато, слухай, адвокат працює, там усе за графіком, — почав він бадьоро, але я вже помітила той самий хитрий блиск в очах, який завжди означав проблеми. — Але в мене тут... сеструхо, є одна темка.

Я закотила очі так сильно, що мало не побачила власний мозок.

— Захаре, досить із мене твоїх темок, — відрізала я, знову притуляючись до перегородки. — Твої теми завжди закінчуються або штрафом, або необхідністю терміново міняти паспорт.

— Та не кип'ятися! Послухай, усе гарно, просто бізнес-питання... Ти ж зараз на Балі, так?

Я завмерла.

Погляд мимоволі скосився на двері каюти, за якими десь на палубі залишився Андрій.

— Звідки ти знаєш? — повільно запитала я.

— Та яка різниця? — Захар відмахнувся, навіть не помітивши мого тону. — Слухай, там треба дещо привезти. Моєму корешу якраз із Балі потрібна одна штука. Ексклюзивчик. Ти зрозумієш...

— Захаре! — я ледь не закричала в екран. — Ти взагалі чув хоч слово про адвоката? Ти в курсі, в якій я дупі, чи в тебе знову амнезія?

— Златооо! — простогнав він так, ніби просив купити йому морозиво. — Це важливо! Треба! Тобі ж не складно...

Я заплющила очі.

У каюті все ще тримався ледь вловимий запах білого кедра.

Контраст між Захаровим «ексклюзивчиком» і чоловіком, який кілька хвилин тому дивився на мене так, ніби я була єдиною жінкою у світі, був настільки абсурдним, що мене розібрав нервовий сміх.

— Слухай, Захаре, — я спробувала надати голосу сталевих ноток. — Моє життя зараз нагадує дешевий серіал, де головна героїня ось-ось отримає нервовий зрив. Які ще посилки?

— Ти така драматична.

— А ти такий ідіот, — буркнула я.

Захар навіть не образився.

— Люблю тебе теж, сеструхо.

Я прикрила очі рукою.

«Якби ти знав, — подумала я, — що зараз мій найбільший життєвий ризик зовсім не в адвокатах і не в боргах...»

— Захаре, я передзвоню.

— Злато, стій, я ще не...

Але я вже натиснула «відбій». Мені терміново потрібна була холодна вода.

Або кілька хвилин тиші.

Або хоча б можливість перестати думати про чоловіка з сірими очима, який перевернув моє життя догори дриґом.

Я жбурнула телефон на ліжко так, ніби це був шматок розпеченого вугілля, і він, бідолашний, підстрибнув, немов намагаючись втекти. Терміново треба було щось міцніше за воду — чи то коньяк, чи то удар по голові, щоб остаточно перезавантажити мою систему, яка видавала помилку за помилкою. На яхті мільярдера точно мало знайтися «щось міцніше», але я підозрювала, що після того, як Андрій вип'є з мене весь запас адекватності, навіть спирт не допоможе.