Аделаїда

Коли лікарка повідомила Едіті, що спроба екстракорпорального запліднення виявилася успішною, вона ще довго сиділа в кабінеті, тримаючи в руках результати аналізів, і намагалася усвідомити почуте. Після стількох років очікувань, розчарувань, нескінченних обстежень і надій, які щоразу доводилося збирати по шматочках, вагітність здавалася чимось майже неймовірним, хоча тепер перед нею лежало цілком реальне підтвердження того, що всередині зародилося нове життя. Лікарка пояснювала, які препарати необхідно продовжувати приймати, коли прийти на наступне обстеження та яких рекомендацій дотримуватися в перші тижні, але Едіта слухала неуважно, раз у раз повертаючись поглядом до цифр на аркуші. Їй хотілося радіти так, як радіють жінки, котрі нарешті отримали те, про що мріяли, однак разом зі щастям у душі оселилося дивне хвилювання, причину якого вона поки що не могла пояснити навіть собі. Вона згадала, як колись сиділа в іншому лікарському кабінеті, налякана несподіваною вагітністю від Антона, і як тоді майбутнє здавалося їй безвихіддю, з якого не існувало жодного правильного виходу. Потім була Олівія, її маленьке диво, народження якого подарувало їй відчуття справжнього материнства, але водночас назавжди пов’язало з таємницею, що з кожним роком ставала дедалі важчою. Тепер вона знову чекала дитину, цього разу від чоловіка, з яким ділила дім, побут, радощі й образи, і вперше за довгий час могла не боятися запитань про те, хто її батько. Здавалося, саме ця вагітність мала повернути їхньому шлюбу спокій, якого так бракувало останніми роками, проте Едіта вже надто добре знала, що народження дитини не здатне саме собою виправити помилки дорослих.

Дмитро дізнався про вагітність того самого вечора, коли повернувся з роботи й побачив дружину на кухні з невеликим конвертом у руках. Він спочатку вирішив, що це чергові результати обстежень, до яких вони обоє вже настільки звикли, що навчилися не ставити зайвих запитань, доки не почують висновку лікаря. Едіта простягнула йому аркуш, але, помітивши, як уважно він вдивляється в незрозумілі цифри, не витримала й тихо сказала, що все вдалося. Дмитро підвів на неї очі, кілька секунд мовчав, наче боявся неправильно зрозуміти почуте, а потім раптом обійняв так міцно, що вона засміялася й попросила бути обережнішим. Він відступив, подивився на її живіт, який ще нічим не видавав вагітності, й знову пригорнув дружину, цього разу ніжніше, ніби вже боявся завдати шкоди маленькому життю, про існування якого щойно дізнався. Едіта відчула, як здригнулися його плечі, і зрозуміла, що Дмитро плаче, хоча за всі роки спільного життя бачила його сльози лише кілька разів. Він довго нічого не говорив, а коли нарешті підвів голову, в його очах було стільки вдячності, що вона мимоволі відвела погляд, відчувши себе негідною тієї любові, з якою чоловік дивився на неї. Дмитро поцілував дружину в чоло й сказав, що тепер у них усе обов’язково буде добре, і Едіта дуже хотіла йому повірити, хоча вже знала, наскільки небезпечно покладати на ще ненароджену дитину відповідальність за щастя цілої родини.

Олівія тоді була ще зовсім маленькою, і новина про майбутнє поповнення в сім’ї не викликала в неї того захоплення, на яке, мабуть, сподівався Дмитро. Вона сиділа на килимі серед іграшок, намагаючись посадити ляльку в маленький пластиковий візочок, коли батько присів поруч і повідомив, що скоро в неї з’явиться братик або сестричка. Дівчинка уважно подивилася на нього, повторила незнайоме слово «сестричка», а потім поцікавилася, чи принесе тато їй нову ляльку, очевидно, вирішивши, що йдеться про черговий подарунок. Дмитро засміявся, пояснив, що це буде справжня маленька дитина, яка житиме разом із ними, але Олівія вже втратила інтерес до розмови й повернулася до своїх іграшок. Едіта спостерігала за ними з дверей і думала, що старша донька поки навіть не здогадується, наскільки зміниться її життя після народження малюка, адже досі вся батьківська увага належала їй одній. Вона була тією дитиною, заради якої Дмитро поспішав додому, купував маленькі подарунки без жодного приводу, вчився заплітати неслухняне волосся й терпляче вислуховував нескінченні дитячі запитання, навіть коли після роботи ледве тримався на ногах. І хоча Едіта ніколи не сумнівалася в його любові до Олівії, тепер їй уперше спало на думку, що поява ще однієї дитини може змінити звичний порядок речей значно сильніше, ніж вони обоє уявляли.

Вагітність минала відносно спокійно, хоча перші місяці Едіта почувалася виснаженою через нудоту, сонливість і постійну потребу відпочивати, яку майже неможливо було задовольнити поруч із маленькою Олівією. Донька не розуміла, чому мама більше не хоче довго носити її на руках, чому іноді відмовляється гратися на підлозі й чому раптом почала засинати вдень, хоча раніше завжди знаходила для неї час. Дмитро намагався допомагати, частіше забирав Олівію на прогулянки, сам купав її ввечері й іноді залишався з нею вдома, щоб Едіта могла спокійно відвідати лікаря. Здавалося, після всіх непорозумінь між ними поступово відновлювалася та близькість, якої так бракувало останніми роками, хоча тепер вона мала інший вигляд і значно рідше супроводжувалася красивими словами. Дмитро міг мовчки принести дружині води, коли бачив, що її нудить, нагадати про ліки або просто забрати Олівію до іншої кімнати, щоб Едіта хоча б пів години побула в тиші. Вона цінувала ці дрібниці, бо добре пам’ятала, як самотньо почувалася після народження першої доньки, коли весь світ чоловіка, здавалося, обертався навколо немовляти, а сама вона поступово перетворювалася на невидиму людину, від якої всі чекали лише турботи. Тепер Едіта боялася повторення тієї самотності, але ще більше її лякало, що цього разу вона може опинитися по інший бік несправедливості, намагаючись захистити Олівію від того, чого насправді могло й не існувати.

Коли під час чергового ультразвукового обстеження лікарка повідомила, що вони чекають дівчинку, Дмитро усміхнувся й сказав, що, мабуть, йому судилося все життя бути оточеним жінками. Едіта пожартувала, що тепер він остаточно втратить право голосу в сімейних суперечках, а чоловік відповів, що давно з цим змирився, особливо після того, як Олівія навчилася наполягати на своєму з таким серйозним виглядом, ніби від її бажання залежала доля всього людства. Вони ще довго сиділи в автомобілі біля лікарні, обговорюючи майбутнє ім’я, можливі покупки та необхідність переставити меблі в дитячій кімнаті, щоб там помістилося ще одне ліжечко. Дмитро пропонував прості й звичні імена, Едіті ж хотілося чогось особливого, мелодійного, такого, яке однаково красиво звучало б і для маленької дівчинки, і для дорослої жінки. Ім’я Аделаїда вона вимовила майже випадково, згадавши, що колись давно зустріла його в книжці, й відтоді воно чомусь залишилося в пам’яті. Дмитро кілька разів повторив його вголос, спробував уявити, як кликатиме доньку додому з прогулянки, а тоді погодився, що ім’я справді красиве, хоча й трохи незвичне. Едіта усміхнулася, поклала долоню на живіт і вперше звернулася до майбутньої доньки на ім’я, відчувши, як щось тепле й ніжне розливається в грудях від усвідомлення, що ця маленька людина вже має своє місце в їхній родині.