Страх

Минуло кілька днів відтоді, як Едіта розповіла Антонові про Олівію, але очікуваного полегшення так і не відчула. Навпаки, здавалося, що разом із правдою, яку вона нарешті наважилася вимовити, у її життя повернулося щось давно забуте, неприємне й виснажливе. Вона знову почала здригатися від телефонних повідомлень, хоча тепер зовсім не чекала на них із тією радістю, яку пам’ятала з молодості. Колись кожне Антонове слово могло змінити її настрій на цілий день, змусити усміхатися без причини або, навпаки, годинами шукати прихований зміст у короткій відповіді. Тепер сама думка про можливу розмову з ним викликала втому, адже після першого зізнання він залишив їй не відчуття розділеної відповідальності, а черговий тягар власних образ. Едіта кілька разів відкривала їхнє листування, перечитувала останні повідомлення й дивувалася, наскільки легко людина, яка роками займала особливе місце в її серці, може знову змусити її почуватися винною. Вона не шкодувала про народження Олівії, не сумнівалася у своєму рішенні залишити дитину й не потребувала Антонового схвалення, але дедалі частіше запитувала себе, навіщо взагалі дозволила йому дізнатися правду. Адже тепер, коли він знав про доньку, вона не могла передбачити, чи стане це початком відповідального батьківства, чи черговою історією, у якій їй доведеться самотужки справлятися з наслідками його нерішучості.

Антон не телефонував наступного дня, не написав і через день, хоча Едіта мимоволі очікувала хоча б одного запитання про дитину. Вона не хотіла визнавати цього навіть перед собою, але десь глибоко всередині сподівалася, що перше потрясіння мине й він почне цікавитися Олівією, запитає, як вона почувається, чи добре спить, що любить їсти й чи часто хворіла протягом першого року. Їй здавалося, що саме такі запитання повинні виникнути в чоловіка, який щойно дізнався про існування власної доньки, навіть якщо обставини її народження були складними. Проте телефон мовчав, і поступово Едіта почала переконувати себе, що це навіть на краще. Можливо, Антон вирішив не втручатися в життя дитини, яка вже мала сім’ю, і тоді їй не доведеться пояснювати Дмитрові, чому чоловік із минулого знову з’явився на горизонті. Можливо, він просто потребував часу, щоб усвідомити новину, яка змінила його уявлення про власне життя. Вона намагалася знаходити розумні пояснення його мовчанню, хоча сама помічала, наскільки знайомою була ця звичка. Колись Едіта так само виправдовувала кожне Антонове зникнення, переконуючи себе, що він зайнятий, втомлений, розгублений або просто не знає, як правильно вчинити.

На четвертий день він зателефонував близько одинадцятої ранку, коли Едіта саме вкладала Олівію на денний сон. Дівчинка вередувала, крутилася на руках і вперто відмовлялася заплющувати очі, хоча вже кілька разів солодко позіхнула. Едіта побачила знайоме ім’я на екрані й відчула неприємне напруження, яке змусило її на мить завмерти. Вона не відповіла одразу, дочекавшись, поки донька нарешті засне, обережно переклала її в ліжечко й вийшла з кімнати. Антон устиг зателефонувати вдруге, а потім надіслав коротке повідомлення з проханням передзвонити, коли вона матиме можливість. Едіта кілька хвилин вагалася, дивлячись на телефон, і вперше помітила, що не відчуває жодного бажання почути його голос. Проте розуміла, що уникати розмови безкінечно не вдасться, адже сама відкрила перед ним правду, яка вимагала хоча б якихось подальших пояснень. Вона вийшла на кухню, зачинила двері й набрала його номер.

Антон відповів майже миттєво, але замість привітання запитав, чому вона так довго не брала слухавку. Едіта пояснила, що вкладала доньку спати, і почула у відповідь коротке незадоволене зітхання, наче її звичайні материнські клопоти були недоречними саме зараз. Він сказав, що останні кілька днів майже не спав, постійно думав про їхню розмову й ніяк не міг зрозуміти, чому вона вирішила повідомити йому про дитину саме тепер. Едіта терпляче слухала, хоча вже від перших слів відчула, що розмова знову повертається до його переживань, а не до Олівії. Антон кілька разів повторив, що опинився в надзвичайно складному становищі, що йому потрібно все обдумати й що він не може дозволити собі необдуманих рішень. Вона чекала, коли він нарешті запитає про доньку, але замість цього почула зовсім інше. Антон поцікавився, чи розповідала вона комусь про їхню останню розмову, і його голос раптом став настільки серйозним, що Едіта мимоволі насторожилася. Вона відповіла, що ні, хоча сама ще не вирішила, чи повинна повідомити про це Дмитрові.

— А Дмитро? Він знає, що ми розмовляли?

— Ні, Антоне. Поки не знає.

— І ти не збираєшся йому говорити?

Едіта відчула роздратування, адже не розуміла, чому Антон так наполегливо цікавиться її чоловіком. Вона нагадала, що Дмитро знає про можливе батьківство Антона ще з часів вагітності, а отже, сама новина про існування Олівії не може стати для нього несподіванкою. Антон відповів, що це зовсім інше, адже одна справа — знати про минулу зраду дружини, а інша — дізнатися, що вона знову спілкується з колишнім коханцем. У його словах прозвучало щось схоже на докір, і Едіта на мить розгубилася, бо не очікувала почути від нього міркувань про подружню вірність. Вона хотіла нагадати, що саме Антон роками підтримував стосунки з нею, залишаючись одруженим із Мартою, але стрималася, вирішивши не перетворювати розмову на чергове з’ясування минулого. Проте наступне запитання остаточно позбавило її бажання залишатися спокійною.

— А Марта? Ти ж не збираєшся їй нічого говорити?

Едіта спочатку навіть не зрозуміла, що саме він запитує, настільки несподівано прозвучали ці слова після кількох днів його мовчання. Вона перепитала, чи правильно почула, і Антон повторив, уже трохи роздратовано, що хоче знати, чи не збирається вона повідомляти його дружині про Олівію. Він пояснив, що Марта нічого не підозрює, що їхній шлюб і без того переживав складні періоди й що така новина може остаточно зруйнувати сім’ю. Антон говорив про сина, про спільне майно, про роки прожитого разом життя й про те, що зараз зовсім не час для подібних потрясінь. Едіта слухала його й поступово відчувала, як усередині щось болісно стискається, наче всі давні образи, які вона роками намагалася приховати навіть від себе, раптом зібралися в одному місці. Вона згадала свою першу вагітність, лікарню, гроші, які Антон дав їй замість підтримки, і безсонні ночі після втрати дитини. Згадала роки очікування, таємні зустрічі, повідомлення, які доводилося видаляти, і постійне відчуття, що її життя існує десь на узбіччі його справжньої сім’ї. А тепер, коли в них народилася донька, він знову насамперед думав про те, як захистити власний спокій.