Олівія

Пологи почалися вночі, хоча Едіта стільки місяців боялася їх пропустити, що останні тижні прокидалася від кожного незвичного відчуття. Спочатку вона навіть не розбудила Дмитра, лежала в темряві й рахувала хвилини між болями, переконуючи себе, що це знову тренувальні перейми й до ранку все мине. Але біль повернувся, потім ще раз, і десь після третьої перейми страх, який супроводжував її всю вагітність, накрив із новою силою. Вона сіла на ліжку, поклала обидві долоні на величезний живіт і прислухалася, чекаючи руху. Дівчинка ворухнулася, і тільки тоді Едіта видихнула. Дмитро прокинувся від її рухів, сонно запитав, що сталося, а почувши відповідь, підхопився так швидко, ніби всі дев’ять місяців спав напоготові. За кілька хвилин він уже бігав квартирою, перевіряв документи, сумку, зарядний пристрій, воду й перепитував те, на що сам чудово знав відповідь: чи точно вже час їхати.

Дорогою до пологового Едіта майже не говорила. Місто за вікном ще спало, ліхтарі ковзали по склу, Дмитро тримав кермо обома руками й час від часу поглядав на неї так, наче боявся, що вона народить просто в машині. Під час кожної перейми Едіта заплющувала очі й думала лише про те, щоб із дитиною все було добре. Усі інші страхи, які здавалися такими великими ще вчора, раптом втратили значення: Антон, їхня таємниця, майбутнє шлюбу, питання, які колись неодмінно доведеться вирішувати. Зараз існувала тільки маленька людина всередині неї, яку вона стільки місяців боялася втратити. Біля пологового Дмитро допоміг їй вийти з машини, взяв сумку й раптом притиснув до себе. Едіта спочатку напружилася від болю, а потім обійняла його у відповідь. «Усе буде добре», — сказав він уже вкотре за цю вагітність, і цього разу вона не стала думати, чи справді він може це знати.

Пологи виявилися довшими й важчими, ніж Едіта уявляла. У якийсь момент час узагалі перестав існувати й розділився лише на біль, короткий перепочинок і нову хвилю, після якої здавалося, що сил на наступну вже не залишиться. Вона плакала, просила допомогти, казала, що більше не може, а потім сама ж збирала рештки сил, коли чула, що потрібно ще трохи. Найбільше її лякала тиша між словами медиків: Едіта ловила кожен погляд, кожен рух і шукала в них небезпеку, бо за дев’ять місяців так і не навчилася вірити, що хороше може просто статися й не бути відібраним. Коли їй нарешті сказали, що залишилося зовсім трохи, вона подумала про ту першу дитину, яку ніколи не тримала на руках. Думка промайнула гостро й боляче, але цього разу Едіта не дозволила їй забрати себе в минуле. Вона була тут, її дитина була тут, і тепер їм обом потрібно було пройти останні кілька хвилин.

Крик вона почула раніше, ніж устигла зрозуміти, що все закінчилося. Гучний, сердитий, живий дитячий крик розірвав простір, і Едіта заплакала ще до того, як побачила доньку. Хтось щось говорив про час народження, вагу, зріст, але слова проходили повз неї, бо вона чекала тільки одного — коли дитину покладуть їй на груди. Маленьке тепле тільце торкнулося шкіри, крихітна голівка опинилася біля її підборіддя, і Едіта завмерла, боячись навіть поворухнутися. Вона дивилася на зморщене червоне личко, мокре темне волоссячко, маленький ротик і не могла повірити, що це та сама дівчинка, чиї рухи вона стільки місяців рахувала вечорами. Усе, чого вона боялася, раптом залишилося десь далеко. Дитина дихала, плакала, ворушила пальчиками, і кожен цей рух був доказом того, що цього разу історія закінчилася інакше. Едіта торкнулася губами її голівки й прошепотіла тільки: «Ти є».

Дмитро побачив їх уже трохи пізніше. Едіта ніколи не забула виразу його обличчя в ту мить, коли він уперше подивився на дитину. Він підійшов обережно, наче боявся зробити зайвий рух, і кілька секунд просто стояв поруч, розглядаючи маленьке обличчя. Потім запитав, чи можна взяти її на руки, хоча поруч була медсестра і ніхто не забороняв. Йому показали, як підтримувати голівку, поклали дівчинку на руки, і Дмитро одразу став якимось незграбним, напруженим і водночас неймовірно щасливим. Він дивився на неї, усміхався й тихо повторював: «Привіт, маленька», наче вони давно мали зустрітися і нарешті це сталося. Едіта лежала поруч і спостерігала за ними, а всередині змішувалося стільки почуттів, що вона не могла розібрати жодного окремо. Їй хотілося радіти, плакати, попросити в Дмитра пробачення і водночас ніколи більше не повертатися до тієї правди, яку вони обоє знали.

Ім’я вони так і не вибрали остаточно до пологів. Перебрали десятки варіантів, щось подобалося Едіті, щось Дмитрові, але жодне не залишалося надовго. Уже після народження, коли дівчинка спала в маленькому прозорому ліжечку поруч, Дмитро сидів біля неї й розглядав доньку з такою серйозністю, наче намагався прочитати ім’я просто на її обличчі. Потім тихо сказав: «Олівія». Едіта повернула голову й перепитала, бо вони начебто вже згадували це ім’я серед багатьох інших, але ніколи не ставили його на перше місце. Дмитро повторив його ще раз, цього разу впевненіше: Олівія. Він сказав, що не знає чому, але дивиться на неї і йому здається, що інакше її звати просто не може. Едіта перевела погляд на доньку й повторила подумки: Олівія Дмитрівна. Від по батькові защеміло десь під серцем, але вона не заперечила. Чоловік, який знав усю правду про її зачаття, першим дав цій дитині ім’я, а разом із ним ніби остаточно дав їй місце у своєму житті.

Дмитро не поїхав додому навіть першої ночі. Едіта казала, що він може відпочити, виспатися й повернутися зранку, але він тільки відмахнувся й залишився в пологовому разом із ними. Коли Олівія плакала, він підводився першим, подавав її Едіті на годування, приносив воду, поправляв ковдру, а потім забирав малу й ходив із нею по палаті, щоб Едіта хоча б трохи поспала. Наступної ночі було те саме, і ще наступної — наскільки дозволяли умови, Дмитро залишався поруч, дрімаючи уривками на незручному місці й прокидаючись від кожного писку доньки. Він швидше за Едіту навчився спокійно брати це крихітне тіло на руки, хоча ще в перший день боявся навіть правильно підтримати голівку. Медсестри усміхалися й казали, що тато в них відповідальний, а Дмитро приймав це слово так природно, ніби ніколи не існувало жодної іншої правди. Едіта слухала й щоразу чекала, що хоча б на мить його обличчя зміниться. Але він лише дивився на Олівію.