Весілля, якого не було

Весілля в них не було. Не було пропозиції з каблучкою, не було того вечора, коли чоловік стає навколішки й питає, чи стане вона його дружиною. Вони вже жили разом, ділили один дім, одну кухню, ранкову каву й вечори, у яких кожен поступово звикав до присутності іншого. Їхні стосунки не починалися з великого рішення, вони просто одного дня стали спільним життям, і ніхто не помітив тієї миті, коли «я» непомітно перетворилося на «ми». Тому й розмова про шлюб вийшла такою ж буденною. Одного вечора хтось із них сказав: «Може, розпишемося?» Другий просто кивнув. Без довгих розмов, без урочистих обіцянок, без планів на майбутнє. Подали заяву, дочекалися призначеного дня й вирішили, що цього буде достатньо.

Того ранку навіть погода ніби не знала, що в Едіти сьогодні весілля. У будинку не було світла, тому вона не встигла ні нормально прийняти душ, ні як слід привести себе до ладу. Спочатку це її навіть не засмутило. Вона ж сама не хотіла ніякого свята, сама погодилася на простий розпис, сама переконувала себе, що головне не сукня і не зачіска, а те, що сьогодні вони стануть чоловіком і дружиною. Але коли вони приїхали до РАЦСу, Едіта раптом відчула, що їй хочеться хоча б трохи бути схожою на жінку, яка виходить заміж. Вона помітила неподалік невелику перукарню й сказала Дмитрові, що швиденько зайде зробити укладку, а він нехай зачекає в залі.

Перукарня була їй незнайома. Едіта зайшла, пояснила, що їй потрібно просто швидко привести волосся до ладу, бо за кілька хвилин вона має бути в РАЦСі. Майстриня кивнула, щось там зробила зі своїм професійним виглядом, покрутила волосся, нанесла лаку, підняла пасма й задоволено сказала, що готово. Едіта подякувала й підійшла до дзеркала. Вона подивилася на своє відображення і на кілька секунд просто завмерла. На неї дивилася якась чужа жінка з величезним начосом, ніби щойно вийшла з фотографії вісімдесятих років. Волосся стирчало в різні боки, обличчя здавалося зовсім не її, а замість тієї жінки, якою вона хотіла побачити себе сьогодні, у дзеркалі стояла перелякана жіночка з невдалою зачіскою.

Едіта відчула, як до очей підступають сльози. Їй раптом стало так образливо, що вона ледь не розплакалася просто посеред чужої перукарні. Можливо, справа була навіть не в зачісці. Просто цього дня вона вперше дозволила собі подумати, що, мабуть, усе-таки хотіла хоч чогось особливого. Хотіла зайти до РАЦСу красивою, хотіла побачити себе в дзеркалі й подумати: «Ось вона, я сьогодні наречена». А замість цього дивилася на себе й ледве стримувала сльози. Вона швидко розрахувалася, подякувала майстрині й вискочила на вулицю, не пояснюючи, що з нею сталося.

Біля РАЦСу у віддзеркаленій вітрині магазину вона зупинилася, ще раз побачила своє відображення і вже не витримала. Руками почала розкуйовджувати волосся, намагаючись хоч якось зруйнувати той жахливий начіс. Пасмо за пасмом вона повертала собі звичний вигляд, пригладжувала волосся долонями, а тоді знову дивилася у скло. Очі були вологими, на віях залишилися сліди сліз, але поступово в дзеркалі з’явилася вона сама. Не наречена з картинки, не жінка з весільної фотосесії, а просто Едіта. Та, яка прийшла сьогодні розписатися з чоловіком, якого любила.

Дмитро вже чекав на неї в залі. Він стояв біля вікна й, побачивши Едіту, одразу пішов їй назустріч. Він, здається, навіть не помітив, що з її волоссям щось не так. Подивився на її очі, затримав погляд на обличчі й тихо запитав: «Ти чого?» Едіта похитала головою, швидко витерла сльозу пальцем і відповіла: «Нічого. Ходімо». Дмитро взяв її за руку, і вони разом пішли до зали.

Можливо, він так і не зрозумів того дня, чому в неї були заплакані очі. А Едіта сама не знала, через що плакала більше: через невдалу зачіску, через відсутність сукні й свята чи через те, що раптом зрозуміла просту річ — десь глибоко в душі вона все-таки хотіла весілля. Не великого й пишного. Їй хотілося хоча б одного дня, який був би тільки їхнім. Дня, коли вона могла б прокинутися з думкою, що сьогодні її обрали, сьогодні вона наречена, сьогодні її чоловік дивиться на неї і бачить не просто жінку, з якою ділить побут, а ту, з якою хоче прожити життя.

Але вона нічого не сказала Дмитрові. Вони розписалися без сукні, без гостей, без квітів і без музики. Після РАЦСу зайшли кудись перекусити, а потім повернулися додому, де на них чекали ті самі чашки, той самий стіл і те саме життя. Тільки тепер у документах навпроти їхніх імен стояв новий статус. Чоловік. Дружина. І Едіта довго переконувала себе, що їй цього цілком достатньо.