Чуже щастя

Розділ 9

Одного вечора Едіта бездумно гортала стрічку у Facebook. Вона майже не читала дописів, просто переглядала фотографії, чужі життя, чиїсь подорожі, дні народження, дітей, сімейні свята. Палець автоматично прокручував екран униз, аж раптом зупинився на знайомому обличчі. Антон. На фотографії він стояв серед великої родини, усміхнений, святково вдягнений, поруч із Мартою та Матвієм. Едіта спочатку навіть не здивувалася, побачивши їх разом. Вона подумала, що це просто якесь сімейне свято, на яке Антон прийшов як чоловік і батько, а може, хрещення дитини когось із родичів.

Вона збільшила фотографію й почала розглядати людей. Марта тримала на руках маленького хлопчика у світлому вбранні, а навколо стояли родичі, друзі, хтось із хресних батьків. Усі дивилися в камеру й усміхалися. Едіта навіть не відразу звернула увагу на те, що було позаду них. Великий святковий банер займав майже всю стіну, але спершу вона побачила лише кольори й декорації. Потім її погляд зупинився на написі.

«Хрещення Лук’яна Антоновича».

Едіта перестала дихати.

Вона ще раз провела пальцем по екрану, збільшила фотографію настільки, наскільки дозволяв телефон, і прочитала напис вдруге. Не «хрещення Лук’янчука». Не просто «Хрещення Лук’яна». А «Лук’яна Антоновича». Наче цього було недостатньо, щоб зрозуміти, кому належить ця дитина, ніби саме прізвище тут було зайвим, бо достатньо було імені та по батькові.

Лук’ян Антонович.

Вона довго дивилася на ці два слова.

Спочатку її мозок відмовлявся приймати очевидне. Вона переконувала себе, що, можливо, це просто збіг. Що Антон стоїть там як гість. Що, можливо, хрестять дитину когось із його родичів. Що в нього просто велика родина, а вона вже настільки довго живе минулим, що бачить знаки там, де їх немає. Але потім вона знову подивилася на Марту, на дитину в її руках, на Антона, який стояв поруч, і відчула, як усередині все починає складатися в одну страшну картину.

Лук’ян.

Вона майже беззвучно повторила це ім’я.

Її дитина могла б зараз бути приблизно такого віку.

Едіта згадала той тест із двома смужками, який колись тримала в руках. Згадала, як сиділа на краю ванни й не знала, плакати їй чи сміятися. Згадала, як чекала від Антона слів, які могли б змінити все. Згадала гроші, покладені перед нею на стіл. Лікарню. Біль. Самотність. І тепер перед нею стояла фотографія дитини, яка народилася приблизно в той самий час, коли вона втратила свою.

У голові раптом промайнула думка, від якої їй стало фізично боляче.

Марта теж була вагітна.

Едіта почала рахувати місяці. Спочатку приблизно, потім точніше. Дати, які вона колись хотіла забути, тепер самі поверталися до неї. Її вагітність. Її аборт. Її лікарні. Вік дитини на фотографії. Все збігалося настільки страшно, що вже не залишалося місця для випадковості.

Антон знав.

Він знав, що вона вагітна.

Він знав, що Марта вагітна.

І все одно дав гроші на аборт.

Едіта сиділа нерухомо, стискаючи телефон у руці. Їй стало важко дихати, наче кімната раптом стала надто маленькою. Вона думала про те, що поки вона лежала в лікарні й боролася з наслідками того рішення, десь зовсім поруч росла дитина Антона. Дитина, яку він не просив забрати. Дитина, заради якої він залишився у своїй сім’ї. Дитина, яку тепер хрестили під його ім’ям.

А її дитину він попросив забрати.

Едіта відкрила їхню переписку. Пальці тремтіли, коли вона набирала повідомлення.

— У тебе є ще один син?

Відповідь прийшла не одразу.

— Так.

Одне слово.

Едіта дивилася на нього й відчувала, як у ній закипає все те, що вона роками намагалася придушити. Вона написала:

— Він такого віку, як мала бути наша дитина?

Повідомлення було прочитане.

Відповіді не було.

Едіта чекала кілька хвилин, але цього разу тиша вже не здавалася їй невизначеністю. Вона була відповіддю сама по собі. Вона зрозуміла те, чого не хотіла розуміти багато років: вони з Мартою були вагітні приблизно в один період. Тільки одна дитина народилася, а іншої не стало. Одна жінка тримала свого малюка на руках під час хрещення, а інша досі плакала, коли бачила дитячі майданчики.

І раптом усі виправдання, які вона роками знаходила для Антона, розсипалися.

Вона набрала його номер.

— Алло?

— Ти негідник!

Голос Едіти тремтів від сліз.

— Ти навіть не сказав мені, що Марта вагітна! Ти дав мені гроші на аборт, а сам у цей час чекав на народження свого сина!

Антон мовчав.

— Ти не запропонував зробити аборт своїй дружині, правда? — голос Едіти зірвався. — Чому? Чому її дитину ти залишив, а мою забрав?

Вона плакала вже так, що майже не могла говорити.

— Я стільки років тебе виправдовувала! Думала, що ти злякався, що тобі було важко, що ти не знав, як правильно вчинити. Я винила себе, розумієш? Себе! Думала, що, може, я була недостатньо важливою для тебе!

Антон щось відповів, але вона не дала йому договорити.

— Я не просила тебе покинути сім’ю! Я не просила забрати тебе від Марти! Я хотіла тільки одного — щоб ти залишився в моєму житті. Щоб не зробив вигляд, ніби мене ніколи не було!

Її голос став майже криком.

— А тепер я дивлюся на фотографію твого сина і бачу, якою могла бути моя дитина! Ти розумієш це? Якою могла бути наша дитина!

Вона плакала, але вже не намагалася витирати сльози.

— Я для тебе хто була, Антоне? Іграшка? Тимчасова жінка, яку можна було любити, поки це було зручно, а потім просто віддати гроші й забути?

На тому кінці знову настала тиша.

— Яка може бути любов після цього? — прошепотіла вона. — Яка може бути довіра?

Вона відключилася першою.

Телефон залишився в її руці, а на екрані все ще була та сама фотографія.

Лук’ян Антонович.

Едіта дивилася на дитину й плакала так, як не плакала навіть у лікарні. Бо тепер у її болю з’явилося обличчя, хоча це було зовсім не обличчя її дитини. Просто хлопчик, який нічим не був винен їй і не знав про її існування.