XХІІ розділ

- Ти знаєш проти кого ти буром йдеш? – запитує п’яний Валентин у Олега. – Вас зараз тут покладуть як кошенят.

- Хай відповідає за свої слова, - твердо і по поняттях відповідає Олег.

Злий Валентин спостерігає, як Юра‌ ‌хапає‌ ‌Андрія‌ ‌за‌ ‌шию‌ ‌притуливши‌ ‌лоб‌ ‌до‌ ‌лобу:‌ ‌

-‌ ‌Я‌ ‌тебе‌ ‌урию‌ ‌за‌ ‌все,‌ ‌що‌ ‌ти‌ ‌з‌ ‌нею‌ ‌зробив,‌ ‌–‌ ‌Андрій‌ ‌прищуреним‌ ‌поглядом‌ ‌‌дивиться‌ ‌на ‌Юрія.‌ ‌

-Що‌ ‌вона‌ ‌тобі‌ ‌дурню‌ ‌нарозказувала?‌ ‌

-‌‌Як‌ ‌раз‌ ‌вона‌ ‌й‌ ‌слова‌ ‌за‌ ‌тебе‌ ‌не‌ ‌сказала!‌ ‌А‌ ‌от‌ ‌ти!‌ ‌

Юрія‌ ‌знову‌ ‌накриває‌ ‌хвиля‌ ‌гніву.‌ ‌Він‌ ‌повалює‌ ‌Андрія‌ ‌на‌ ‌стіл‌ ‌і‌ ‌б’є в грудну клітку,‌ ‌що‌ ‌є‌ ‌сили.‌ Андрій відштовхує Дєрімова ногою, вдаривши його коліном в живіт. Юра задкує назад, кашляє і тримає руки на сонячному сплетінні.

- А що тобі не подобається, що її фотографії в нижній білизні мої друзі розглядали? - каже Андрій з ухмилкою і спльовує кров.

Несамовитий рик виривається у Дєрімова із грудей. Андрій вже жалкує, що сказав це, швидко сповзає з столу і задкує, але вже пізно. В сторону летять важкі ковані стільці, вази, столи. Юра рушить усе на своєму шляху.

- Я сказав відійди геть, - брат Андрія замахується на Олега, - Андрій!

В мить ока Олег скручує Валентина і махає охоронцям, щоб забрали його.

В мене все пливе перед очима.

- Я жива зараз чи не жива?

Приголомшена, розбита, добита, здається я вже не можу нічого відчувати, чути, дихати…

До свідомості мене повертає скрежет металу, биття скла, кераміки. Я встаю із колін і біжу до альтанки.

- Олег, чому ти тут? – кричу я. - Розборони їх.

Він хапає мене за плечі.

- Маргарито, нам не варто втручатися.

Я приголомшливо дивлюся на нього. Що він верзе, чорт забирай?! Чекатимемо доки вони один одного повбивають.

- Пусти, Олег, пусти мене, - я б’ю його в міцні плечі і плачу від безсилля і розпачу. – Прошу, дай я припиню це.

Юра нахиляється над напівпритомним Андрієм, який лежить на підлозі альтанки весь у крові і ледве дихає. У Юри кровоточить губа і брова, збиті кулаки.

- Я тобі таке влаштую, що і світ почорніє, - каже Дєрімов, опираючись спиною об колону.

- Юра,‌ ‌–‌  я повільно ступаю на поріг альтанки, ‌сльози‌ ‌течуть‌ ‌по‌ ‌моїх щоках.‌ ‌Все довкола перевернуто, розбито. Вони обоє в крові. Я ніколи не бачила справжньої бійки.

Він дивиться на мене знесиленим поглядом.

- ‌Марго, одне твої слово і його вб’ю. Хочеш? – запитує Юра. Сльози градом течуть по щоках. Андрій повільно повертаю голову до мене, ледь-ледь розплющуючи очі.

- Ні, не хочу, - хитаю я головою.

Груди Юри важко здіймаються, він намагається тримати себе в руках.

- Вона тобі життя подарувала, якого ти не вартий, - кидає він Андрію на останок і підходить до мене.

- Пробач, ти не повинна була це бачити.

Я чекаю в автомобілі. Олег роздає накази охоронцям, одні сідаю у ‌Toyota‌ ‌Land‌ ‌Cruiser, інші в мікроавтобус з написом «Охоронна фірма «Арзамас». Ще одна Юрина фірма. Зрозуміло, чому Валентин побоявся підключити своїх бандюків. Тут би такі маски-шоу були.

Юра розмовляє з Олексієм Станіславовичем і Грачьовим, прокурором Кіровоградської області, який також був присутнім на дні народженні. Прикро, що свято зіпсовано.

- Ми розберемося з ними, Юра, - хлопає прокурор Юру по плечі.

- Не треба, Матвій Тимофійович, я сам дам їм раду.

- Я не сумніваюсь, але і я по своїм каналам нагадаю, кого вони зачепили. Забагато волі відчули.

- Будь спокійним, ніхто не посміє зачепити вас, - додає Андрущенко.

Вони прощаються, Юра сідає за кермо, повертається до мене. ‌

- Ти злякалася? – запитує він.

- Я ніколи не бачила, як…- схлипую я і закриваю обличчя руками.

- Кожен має відповідати за свої вчинки, - він гладить мою долонь. Я підіймаю на нього погляд.

- Поясни мені одне, як ти зрозумів, що це він? – Юра винувато дивиться на мене, я завмираю. - То мій блокнот не загубився в переїзді, а ти його забрав?

- Так, я його забрав.

Я відвертаюся до вікна. Там такі особисті речі, там моя спаплюжена душа розкладена на папері.

- А як інакше, коли ти не підпускала мене до себе? Марго, все, що я роблю, це тільки заради нас.

Я закриваю рукою очі. За що це все мені?

Юра заводить авто, ми виїжджаємо із території. Toyota‌ ‌Land‌ ‌Cruiser їде за нами, авто охоронної фірми повертає на Кропивницьк. Всю‌ ‌дорогу‌ ‌ми‌ ‌мовчимо.‌ Я докоряю собі за все, що сьогодні сталося. Мені соромно, що Юра знає якого покидька я любила...

Ми ‌заїжджаємо ‌у ворота‌ заміського будинку Юри огородженого ‌високим‌ ‌кованим‌ ‌парканом.‌ Не думала, що я відвідаю його будинок при такій нагоді. Сьогодні все не так як треба.

Ми заходимо ‌в‌ ‌величезний,‌ ‌вишуканий‌ двоповерховий ‌будинок.‌‌ Високі вази‌, квіти, книги, розкішний камін, шкіряні дивани, на стінах кинджали, картини, все дивує око своєю самобутністю і тонкістю роботи.

- Де аптечка? – запитую я.

- На кухні, перша підвісна шафа зліва.

Я несу‌ ‌аптечку, кладу‌ ‌її‌ ‌на‌ ‌скляний‌ ‌журнальний‌ ‌столик‌ ‌перед‌ ‌чорним‌ ‌шкіряним‌ ‌диваном на якому сидить Юра і спостерігає за мною.

Нахиляю на ватний диск перекис водню.

-‌ Зараз‌ ‌трішки‌ ‌буде‌ ‌неприємно, ‌–‌ ‌ ‌притуляю‌ ‌ватний‌ ‌диск‌ ‌до‌ ‌його брови.‌ ‌–‌ ‌Болить?‌ ‌–‌ ‌Юра‌ ‌злегка‌ ‌скривився‌ ‌від‌ ‌неприємного‌ ‌пощипування.‌ ‌

-‌ ‌Нормально.‌ ‌–‌ ‌відповідає‌ ‌він скрізь зціплені зуби.‌ ‌

Я обробляю ще‌ губу‌ ‌і‌ ‌руки,‌ ‌складаю‌ ‌все‌ ‌в‌ ‌аптечку‌ ‌і‌ ‌сідаю‌ ‌навпроти‌ ‌Юри.‌ Ми мовчки дивимося один на одного.‌

-‌ Поверни мені записник,‌ ‌–‌ ‌кажу я, він‌ ‌винувато ‌дивиться мені в ‌очі. – Це моя дуже ‌особиста‌ ‌річ.

Юра‌ ‌мовчки‌ ‌піднімається ‌на‌ ‌другий‌ ‌поверх,‌ ‌через‌ ‌хвилину‌ повертається ‌з‌ ‌блокнотом‌ в ‌руках‌. Він підходить до мене,‌ ‌я ‌встаю‌ ‌з‌ ‌дивану.‌ ‌Тепер‌ ‌ми ‌дивилися‌ ‌на‌ ‌один‌ ‌одного‌ ‌і‌ ‌між‌ ‌нами ‌лиш‌ ‌злощасний‌ ‌блокнот.‌ ‌