XХІX розділ

На‌ ‌годиннику‌ ‌7‌ ‌годин‌ ‌ранку.‌ ‌Я‌ ‌встала‌ ‌ще‌ ‌в‌ 6.‌ ‌

З‌ ‌Олегом‌ ‌ми‌ ‌домовились‌ виїхати в лікарню о‌ ‌8:30.‌

Збираюсь‌ ‌в‌ ‌дорогу,‌ ‌посміхаюсь‌ ‌сама‌ ‌собі‌ ‌і‌ ‌тішусь‌ ‌від‌ ‌думки,‌ ‌що‌ ‌тепер‌ ‌мій‌ Юра‌ ‌буде‌ ‌весь‌ ‌час‌ ‌вдома.‌ ‌Нікуди‌ ‌його‌ ‌не‌ ‌відпущу, хай‌ ‌бере‌ ‌відпустку на декілька місяців.

Хочу‌ ‌одягнути‌ ‌сьогодні‌ ‌ті‌ ‌речі,‌ ‌що‌ ‌подобаються‌ ‌Юрі.

Дістаю‌ ‌з‌ ‌коробки‌ ‌нові‌ ‌босоніжки‌, ‌подарунок‌ ‌з‌ ‌Мілана‌ ‌від‌ ‌сестри‌ ‌Юри.‌ ‌Я‌ ‌давно‌ ‌мріяла‌ ‌їх‌ ‌одягти.‌ ‌Товстий каблук,‌ ‌ремінчики‌ ‌ніжно‌ ‌рожевого‌ кольору всипані камінчиками.

Одягнувши‌ босоніжки, ‌переглядаю‌ ‌в‌ ‌шафі,‌ ‌переповненій‌ ‌оновленим‌ ‌гардеробом,‌ ‌сукнями‌ ‌та‌ ‌сарафанчиками‌ ‌для‌ ‌вагітних.‌ ‌Дістаю‌ ‌біле ‌плаття‌ ‌на тонких‌ ‌бретельках.‌ Йду‌ ‌до‌ ‌дзеркала‌ ‌і‌ ‌притуляю‌ ‌до‌ ‌себе‌ ‌плаття.‌ ‌Воно‌ ‌чудово‌ ‌підходить‌ ‌до‌‌ ‌босоніжок.‌ 

Одягаю‌ ‌плаття, розчісую‌ ‌волосся‌ ‌та‌ ‌зав’язую‌ ‌перед‌ ‌дзеркалом‌ ‌високий‌ ‌хвіст.‌ ‌Безсонні‌ ‌ночі‌ ‌видають‌ ‌себе‌ ‌сірими‌ ‌кругами‌ ‌під‌ ‌очима.‌ ‌У‌ ‌мене‌ ‌великий‌ ‌живіт,‌ ‌як‌ ‌для‌ ‌семи‌ ‌місяців.‌ ‌А‌ ‌ось‌ ‌обличчя‌ ‌мені‌ ‌здається,‌ ‌стало‌ ‌худішим.‌ ‌Без‌ ‌Юри‌ ‌мені‌ ‌не‌ ‌хочеться‌ ‌дихати,‌ ‌що‌ ‌там‌ ‌казати‌ ‌про‌ ‌їжу.‌

Сідаю за столик для візажу. ‌Одягаю‌ ‌сережки з крупним каменем бірюзи. І шукаю в шухлядці такий ж срібний ланцюжок з кулоном у формі каплі.

Знайшовши, я знову піднімаю очі, щоб одягнути кулон, і (о, мамо!) бачу в‌ дзеркалі‌ ‌Юру.‌ ‌У‌ ‌мене‌ ‌обривається‌ ‌серце.‌ ‌Я обертаюя,‌ ‌Юра‌ ‌стоїть‌ ‌у‌ ‌дверях‌ ‌з‌ ‌велетенським‌ ‌букетом‌ ‌рожевим‌ ‌троянд,‌ ‌моїх‌ ‌улюблених.‌ ‌Я‌ ‌з‌ ‌писком‌ ‌біжу‌ ‌до‌ ‌нього‌ ‌в‌ ‌обійми.‌

- Коли‌ ‌ти‌ ‌приїхав?‌ ‌Чому‌ ‌мені‌ ‌не‌ ‌сказали?‌ ‌

‌Я‌ ‌цілую‌ ‌його,‌ ‌з‌ ‌жадністю‌ ‌вдихаю‌ ‌аромат.

‌-‌ ‌Дружина‌ ‌моя!‌ Моя дорога! ‌–‌ ‌шепоче він мені щасливим голосом. 

‌Дякую‌ ‌тобі,‌ ‌Господи, дякую!‌ ‌Сльози‌ ‌радості‌ туманять‌ ‌мені‌ ‌очі.‌ ‌У‌ ‌Юри‌ ‌також‌ ‌навертаються‌ ‌сльози,‌ ‌але‌ ‌він‌ ‌намагається‌ ‌їх‌ ‌стримати.‌ ‌

Я‌ ‌припадаю до ‌троянд.‌

-‌ ‌Вони‌ ‌прекрасні,‌ ‌-‌ ‌я‌ ‌дивлюся‌ ‌в‌ ‌очі‌ ‌наймилішому,‌ ‌найдорожчому‌ ‌чоловіку‌ всього ‌свого‌ ‌життя.‌ ‌Здається,‌ ‌ми‌ ‌не‌ ‌бачились‌ ‌цілу‌ ‌вічність‌ ‌і‌ ‌я‌ ‌ніколи‌ ‌не‌ ‌втомлюся‌ ‌милуватися‌‌ним.‌ ‌

-‌ ‌Весь‌ ‌світ‌ ‌до‌ ‌твоїх‌ ‌ніг,‌ ‌Марго,‌ ‌-‌ ‌він‌ ‌кладе‌ ‌букет‌ ‌на‌ ‌крісло,‌ ‌проводить‌ ‌пальцями‌ ‌по‌ моїх ‌губах,‌ ‌волоссю,‌ ‌шиї,‌ ‌іншою‌ ‌рукою‌ ‌міцно‌ ‌тримає‌ ‌мене‌ ‌за‌ ‌талію.‌ ‌Я‌ ‌млію‌ ‌від‌ ‌цього‌ ‌раю.‌ ‌

Юра‌ ‌стає‌ ‌на‌ ‌коліна,‌ ‌обіймає‌ ‌мій‌ ‌живіт‌ ‌і‌ ‌цілує,‌ ‌цілує,‌ ‌цілує.‌ ‌

-‌ ‌Юра, ‌-‌ ‌я‌ ‌беру‌ ‌його‌ ‌за‌ ‌підборіддя,‌ ‌він‌ ‌підіймає‌ ‌на‌ ‌мене‌ ‌засмучений‌ ‌погляд.‌ ‌На‌ ‌його‌ ‌очах‌ ‌застигають‌ ‌сльози.‌ Він підіймається і сильно ‌обіймає мене руками. Я також не можу стримати сліз.‌ Скільки‌ ‌нам‌ ‌всього‌ ‌треба‌ ‌було‌ ‌пережити.‌ ‌Як‌ ‌це‌ ‌жахливо!‌ ‌Ми‌ ‌могли‌ ‌втратити‌ ‌один‌ ‌одного!‌

 ‌Як‌ ‌це‌ ‌страшно,‌ ‌втратити‌ ‌кохану‌ ‌людину!‌ ‌Як‌ ‌це‌ ‌жахлово‌ ‌не‌ ‌побачити‌ ‌свою‌ ‌дитину!‌‌ ‌Наша‌ ‌біль‌ ‌розділилася‌ ‌на‌ ‌двох.‌‌

Та ми разом, а отже, переживемо все.