XХVIІІ розділ

Який сьогодні день! Найперша річниця нашого з Юрою весілля. Здається сьогодні і сонце світить по-особливому!

Я одягаю свою найсвятковішу сукню, найкращі прикраси: шовкове квітасте плаття до колін, підбори на не високому каблуку, прикраси з смарагдами.

Наша домоправительниця Тетяна, мама і Оля накривають на стіл, тато і Ігор смажать шашлик. Так як я на сьомому місяці вагітності, мої рідні не дозволяють мені нічого робити.

Людмила Анатоліївна і сестра Юри з чоловіком приїдуть о четвертій годині вечора.

Як раз Юра в 4 повернеться з аеропорту Борисполя.

Хто б тільки знав як я була проти командирування в Мінськ в канун такого великого свята нашої сім’ї, але ж я маю бути терплячою і мудрою дружиною, розуміти, що це робота.

Ми вирішили відсвяткувати річницю суто по-домашньому в кругу найближчих людей. Мені вже набридли помпезні гулянки в ресторанах.

В 3 години дня нам привозять фотозону: тематичний банер з написом «Юрій і Марго. Перша річниця» на фоні рожевих піонів. Я показую місце де повинна бути розміщена фотозона.

Мене відволікає дзвінок Олега, я відходжу в тінь за дім. Ми домовилися, що він зателефонує, коли вони вже будуть в Кременчуку і виїжджатимуть із штаб-квартири холдингу. Отже Юра скоро буде вдома! Я не бачила його цілий тиждень! Нарешті!

- Олег, ви вже виїхали? Не поспішайте, я хочу, щоб коли Юра приїхав все було розставлено і готово до свята. Я готую йому сюрприз, - кидаю око на фотозону. Це буде справжня родзинка свята.

-‌ ‌Марго… Перед входом в холдинг на нас ‌був спричинений замах. Юрій Володимирович зараз в операційній. 

-‌ ‌Що?‌ ‌-‌ ‌у‌ ‌мене ‌темніє‌ ‌в‌ ‌очах‌ ‌і‌ ‌перехоплює‌ ‌подих.‌ ‌-‌ ‌Як‌ ‌це‌ ‌трапилось?‌ Що з ‌Юрою?‌ ‌Як він? Де‌ ‌мій‌ ‌Юра, Олег?‌ ‌

-‌ ‌Юрія‌ ‌Володимировича‌ забрали ‌‌в‌ ‌третю міську лікарню.

-‌ ‌Як‌ ‌він?‌ ‌Щось‌ ‌серйозне?‌ ‌

Господи,‌ ‌допоможи!‌ ‌Тільки‌ ‌не‌ ‌це! Я‌ ‌заплющую ‌очі‌,‌ ‌чекаючи‌ ‌удару в саме серце.

-‌ ‌Стан важкий. Куля потрапила в область серця, - від кожного сказаного слова я наче отримую удар в сонячне сплетіння.‌‌ - ‌‌Він‌ ‌втратив‌ ‌дуже‌ ‌багато‌ ‌крові.‌ 

Телефон випадає з моїх рук. В очах темніє‌ ‌‌і‌ ‌тільки‌ ‌Юра,‌ ‌його‌ ‌обличчя‌ бачу перед‌ собою.‌ 

‌Оля,‌ Вікуся ‌зі‌ ‌своєю‌ ‌радіокеруючою‌ ‌машинкою‌ ‌ледве‌ ‌діда‌ ‌не‌ ‌збили‌ ‌з‌ ‌ніг, ‌-‌ мама‌ ‌йде‌ ‌по‌ ‌алеї‌ ‌до‌ ‌альтанки,‌ ‌несучи ‌‌салати‌ ‌та‌ ‌запечену‌ ‌качку‌ ‌з‌ ‌яблуками, ‌ставляє ‌на‌ ‌стіл‌ ‌тарілки‌, Оля розкладає прибори. Зовсім скоро приїдуть гості. Чорт, чому це все з нами?!

Я ‌опираюся‌ ‌об‌ ‌холодну‌ ‌стіну.‌ ‌Не‌ ‌можу‌ ‌прийти‌ ‌в‌ ‌себе.‌ ‌Мені‌ ‌це‌ ‌сниться. Точно! ‌Це сон! По-іншому не може бути. Ми‌ ‌розмовляли‌ ‌з‌ ‌Юрою‌ ‌ось-ось, пів години‌ ‌тому, коли він був в аеропорту.

- ‌У‌ ‌нас‌ ‌же‌ ‌річниця… - шепочуть мої губи. - Юра,‌ ‌в‌ ‌тебе‌ ‌ж‌ ‌син!‌ ‌- сльози‌ ‌туманять‌ ‌мені‌ ‌очі, я закриваю обличчя руками і хочу прикинутися маленькою дівчинкою. Це все не зі мною. Це не в мого чоловіка стріляли. Це не мій чоловік в операційній. Ні! Ні! Тисячу разів «ні»!

Все як в уповільненій зйомці. ‌Стріляли,‌ ‌напад, куля в області серця,‌ ‌операція.‌ ‌Але хто‌ ‌міг‌ ‌знати‌ ‌коли‌ ‌Юра‌ ‌прилітає і коли буде біля холдингу?‌ ‌Я‌ ‌ж‌ ‌казала!‌ ‌Я‌ ‌попереджала.‌ ‌Це‌ ‌все‌ ‌бізнес,‌ ‌акції,‌ ‌експорт, концерн,‌ ‌гроші!‌ ‌

Здається зараз голова лусне від вирію думок, гніву і страху перед чимось страшним, роковим і неминучим.

- Мій маленький, все буде добре, - я гладжу живіт, - з нашим таточком все буде добре. Він же у нас може все.

Я підіймаю очі, мама з Олею в альтанці, Ігор біля мангалу, тато набирає дрова. Серце стискається від болю. Все було так добре, нічого не передбачало біди.

«Я маю бути з Юрою. Я маю разом з ним розділити пекло.» - чую свій внутрішній голос.

Серце скажено калатає в грудях. Я вдаряю себе долонями по щоках, щоб прийти в себе і‌ йду по алеї до гаражу. Мені на руку, що всі зайняті своїми справами і іще ніхто нічого не знає, в іншому випадку мене б вже бігли зупиняти.

Я швидко сідаю‌ ‌в‌ ‌свій‌ ‌позашляховик, заводжу авто, намагаючись перевести подих. По переду пів години їзди і я маю зібратися та бути уважною.

Я бачу як понад домом до мене біжить Максим з охоронцями. Я вивертаю руль і давлю на газ. Свист шин роздається на весь двір. Я виїжджаю‌ ‌з-за воріт, дивлюсь в дзеркало заднього виду, бачу як Максим махає мені руками зупинитися. Переполохана охорона сідає в ‌Toyota‌ ‌Land‌ ‌Cruiser і їдуть за мною.

Я‌ ‌виїжджаю‌ ‌з‌ ‌селища‌, ‌мене‌ ‌сердять‌ ‌пішоходи,‌ ‌які‌ ‌‌переходять‌ ‌дорогу‌ ‌в‌ ‌не‌ ‌дозволеному‌ ‌місці.‌ ‌Виїхавши‌ ‌на‌ ‌трасу,‌ ‌я‌ ‌вижимаю‌ ‌120‌ ‌км, ‌маневрую‌ ‌серед‌ ‌автомобілів,‌ ‌інші‌ ‌мені‌ ‌сигналять.‌ ‌Мені‌ ‌не‌ ‌страшно‌ ‌розбитися,‌ ‌мені‌ ‌страшно‌ ‌-‌ ‌не‌ ‌встигнути.‌ ‌

Мене‌ ‌роздирає‌ ‌від‌ ‌нестримного‌ ‌гніву,‌ ‌роздирає‌ ‌від‌ ‌невимовного‌ ‌болю.‌ ‌Як‌ ‌так?‌ ‌Мій‌ ‌Юра!‌ Самий порядний і справедливий чоловік! Хто?‌ ‌Хто‌ ‌це‌ ‌посмів‌ ‌зробити?!‌ ‌Хто‌ ‌сміє‌ ‌забирати‌ ‌чуже‌ ‌життя?!‌ ‌

В‌ ‌мене‌ ‌ллються‌ ‌сльози,‌ ‌як‌ ‌уявляю‌ ‌Юру, ‌як він‌ ‌поспішав‌ ‌на‌ ‌нашу‌ ‌річницю,‌ ‌до‌ ‌всієї‌ ‌нашої‌ ‌великої‌ ‌родини,‌ ‌де‌ ‌всі‌ ‌його‌ ‌чекали.‌‌ ‌Я‌ ‌б’ю‌ ‌руками‌ ‌по‌ ‌рулю.‌

В‌ ‌бокове‌ ‌дзеркало‌ ‌‌бачу‌ ‌чорний‌ ‌‌Toyota‌ ‌Land‌ ‌Cruiser,‌ ‌за‌ ‌мною‌ ‌їде‌ ‌охорона.‌ ‌Мені‌ ‌телефонує‌ ‌Макс.‌ ‌

-‌ ‌Маргарито‌ ‌Вікторівно,‌ нам варто повернутися назад. Вам зараз небезпечно виїжджати на люди. Цим замахом вас могли спровокува…

Я‌ ‌відключаюсь.‌ Я не сидітиму вдома склавши руки.‌Через‌ ‌декілька‌ ‌хвилин‌ ‌телефонує‌ ‌Олег.‌ 

- Марго, повертайтеся додому. Це пастка.

‌ ‌Я‌ вимикаю ‌виклик,‌ ‌сердито зашпурюю‌ ‌телефон‌ ‌на‌ ‌сусіднє‌ ‌пасажирське‌ ‌сидіння.

Краще‌ ‌не‌ ‌чіпати‌ ‌мене‌ ‌зараз. Дай‌ ‌Боже,‌ ‌щоб‌ з Юрою ‌все‌ ‌було‌ ‌добре,‌ ‌а‌ ‌то‌ ‌я‌ ‌не‌ ‌знаю,‌ ‌що‌ ‌зроблю!‌ ‌З‌ ‌Олегом‌ ‌в‌ ‌першу‌ ‌чергу.‌ ‌