XХVІI розділ

Через деякий час.

Ми‌ ‌замовили‌ ‌банкет‌ ‌в «Сантьяго», щоб відсвяткувати Юрин ювілей – 30-ти річчя. У мене приємні асоціації з цим рестораном, адже саме тут ми починали роботу над проектом і саме тут зароджувалися наші почуття.  Ми запросили‌ ‌рідних,‌ ‌друзів та‌ ‌важливих ділових‌ ‌партнерів ‌холдингу.‌ ‌

Юра‌ ‌сидить‌ ‌во‌ ‌главі‌ ‌столу,‌ ‌як‌ ‌і‌ ‌потрібно‌ ‌іменниннику,‌ ‌а‌ ‌я‌ ‌по‌ ‌праву‌ ‌руку‌ ‌від‌ ‌нього.‌ Багато‌ ‌хто‌ ‌із‌ ‌гостей‌ ‌промовляє‌ ‌тост‌ ‌за‌ ‌нашу‌ ‌молоду‌ ‌сім'ю.‌ ‌Мої‌ ‌батьки‌ ‌та‌ ‌мама‌ ‌Юри,‌ ‌сівши‌ ‌разом‌ ‌недалеко‌ ‌від‌ ‌нас‌ активно щось обговорюють.‌ 

До речі, у нас з Людмилою Анатоліївною дуже теплі відносини і після того як відкрили ресторан і офіс холдингу з дизайном інтер’єру мого проектування, мама Юри попросила мене розробити проект для її мережі салонів краси. Верх похвали від свекрухи, думаю ви мене розумієте.

У Юри також хороші відносини з батьками, особливо після нашого сумісного відпочинку на базі відпочинку «Кремен» в Миргороді. Тепер тато, Юра і Ігор на кожні вихідні їздять на риболовлю. І чим більше я спостерігаю за Юрою і татом, тим більше розумію, що всі ці роки йому не вистачало батька. Я рада, що наше знайомство принесло стільки приємних змін в життя.

‌Після яскравого п’ятихвилинного феєрверку на просторому подвір’ї ресторанно-готельного комплексу, ми з Юрою ‌проводжаємо‌ ‌гостей. Фінансові справи з адміністратором залишається вирішувати Віталій, Юрин заступник.

‌Швейцар‌ ‌відкриває‌ ‌перед нам‌и ‌двері, ми‌ ‌виходимо‌ ‌на‌ ‌вулицю.‌ Юра протягує мені ключі від синьої матової Mercedes-Benz S-Класу купе, його нової покупки:

- Поведеш? – з ігривою посмішкою запитує він.

- Запитуєш?! - я беру ключі і радісно стрибаю на місці. Хто не мріє повести цю машинку? Юра всовує руки в кармани брюк і замріяно спостерігає за мною.

Машина просто бомба. Легкий натиск на педаль і вже 100 км за годину, ще трохи і вже 150. Двадцять хвилин і ми вдома.

Я заїжджаю в двір, Олег на ‌Toyota‌ ‌Land‌ ‌Cruiser заїжджає за мною. Так, Олег це вже як член нашої родини. 24/7 він поруч з нами. Я  вже навчилася його не помічати. А мені Дєрімов виділив Макса, праву руку Олега, який виконує функції мого охоронця і власного водія. Взагалі ніякого особистого простору.

Ми з Юрою заходимо в дім.

- В мене ще є один сюрприз, - я загадково посміхаюся йому і веду в вітальню.

- Що ти вже вигадала? – Юра слухняно сідає на диван і зацікавлено слідкує за моїми жестами.

Я вмикаю телевізор, натискаю плей. Починає лунати романтична мелодія про вічну любов, на чорному екран телевізора з’являються наші з Юрою фотографії і відео з Уманя, випускного, Ріо-де-Жанейро, весілля, фото із батьками.

Затамувавши подих ми отримуємо насолоду від прекрасних моментів нашого спільного життя. Я бачу як у Юри навертаються сльози, він сильніше стискає мою руку в своїй долоні і не відривається від екрану.

В кінці відео, на останніх затухаючих акордах пісні з’являється силует пари з немовлям і напис «Ти скоро станеш татом».

- Марго, - Юра незрозуміло кліпає очима, - це що правда?

Я киваю.

Сльози навертаються на його очі, він стає переді мною на коліно. Бережно обіймає за талію, проводить рукою по животу, нахиляється.

- Я стану батьком? - він підіймає на мене переполохані очі. Я не можу вгадати його настрою. – Марго, ти робиш мене самим щасливим чоловіком на цій землі.

Він припадає обличчям до живота, цілує його, обіймає мене сильніш.

- Я стану батьком! – скрикує Юра, встає з колін, підхоплює мене на руки і крутить, - Я стану батьком! Марго, ми будемо найкращими у світі батьками!