ХХІІІ розділ

П’ятниця, вечір…

Минає шість днів з дня нашої останньої зустрічі з Юрою. Я стою на лоджії, курю і дивлюся пустим поглядом в небо. Це моя одинадцята сигарета за сьогодні.

На подив, я більше не плачу, жодної сльози не впало з моїх очей від тоді як за Дєрімовим закрилися двері. Здається так черствіє душа. Я вже не буду колишньою.

Не знаю навіщо декілька днів тому я почала курити, але вперше за довгий час я почала хоч щось відчувати окрім пустоти в середині – наприклад біль в горлі. Значить я ще жива.

Коли я докурюю останню сигарету третьої пачки і я відчуваю біль в серці, горлі та животі, підмічаю із сарказмом, що курець із мене не вийде. Можливо почати пить?

Тепер розумію – просто так, від щасливого життя і невимовної радості не починають курить і пити алкоголь.

- Все буде добре, – понуро дивлюся на хмарне вечірнє небо. - Колись. Мабуть. Але ж буде, – додаю я і через силу посміхаюся.

Сідаю в крісло, дивлюся в підлогу. А коли я останній раз їла? Вчора ввечері з’їла бутерброд із йогуртом, позавчора пів тарілки супу, сьогодні пила кава.

Нічого не хочеться, абсолютно…

Вперше за чотири роки я дозволила собі пропустити навчальний тиждень в університеті, попередивши старосту, що нездужаю. На щастя, моя незаплямована репутація дозволила мені «захворіти» без підозр.

Лягаю на диван, вмикаю телевізор, перемикаю канали в пошуках чогось, що зможе мені відволікти.

Реклама. «Вороніних» я вже сто разів дивилася. Знов реклама. Заїжджені мелодрами. Канал по рекламі і продажу жіночих прикрас. Яка дурня! Знову клята реклама. Перемикаю на місцевий канал, новини. Ну, подивимся чим світ дихає.

Черговий політичний скандал з участю Трампа.

- І чого тобі ще, дядько, не вистачає? От не вгомонний, – коментую від скуки новини.

Тисячна зустріч Нормандської четвірки.

- Попросіть  у Ватикану благословення, можливо тоді ваші плани хоч на тисячну долю з Божою поміччю почнуть справджуватися.

Далі новини України і Полтавщини.

- Ану, здивуйте.

Чергові втілення проектів громадськими організаціями, поліцейські здали кров, нові маршрути комунального транспорту, оновлене технічне оснащення на гірничодобувному заводі «Кремен». Я підіймаюсь на ліктю. Що-що? «Кремен»?

Показують Кременчуцький залізорудний кар’єр і в завершенні Дєрімов, як генеральний директор «Derim-groups» дає інтерв’ю і коментує подію на своєму заводі.

Серце завмирає при одному його вигляді. Смуток огортає душу і я ладна вити від болю.

 Чи зможу я тепер дивитися на величного, красивого і такого рідного Дєрімова без болю в серці? Він відпустив щетину і тепер виглядає грізно та занадто серйозно.

Далі показують нову техніку і як Юра в оточені заступників обходять територію заводу. На цьому новини зміняються на прогноз погоди.

От і в мене так трапилося: Дєрімов з’явився в моєму житті, освітив сонцем мої нудні, безпросвітні дні, очарував собою і на цьому все закінчилося. Жорстоке життя змусило мене припинити наші відносини. Він занадто дорогий моєму серцю, занадто чистий і вірний, щоб весь час відчувати на собі ущерб мої булих невдалих відносин.

Можливо він не сильно переживав наше розставання... Юра весь в роботі, йому немає коли думати про мене. А я як дурепа розклеїлась, закрилася в чотирьох стінах.

Піджимаю губи, закриваю очі і серджусь сама на себе.

Вимикаю телевізор, понуро човпу в спальню. Безсило падаю на ліжко, розкинувши руки в сторони.

Треба щось робити з квартирою, я не можу жити тут. Прийду в себе і одразу почну пошуки нової квартири.

А зараз треба спробувати заснути. Завтра повинно бути легше, хоча б трішки.

За вікном вже темно, а я крутюсь в ліжку, не можу заснути. Думки про Дєрімова, як би я не хотіла, нікуди не йдуть.

Пригадую як вперше побачила його, декілька місяців тому в «Камелії», як я червоніла весь час. А як я не знала, що він – це він, сам Дєрімов! Я тоді і приблизно не знала, що він значитиме для мене. А наш перший поцілунок в кабінеті, здивовані погляди його змієподібних секретарів та інших працівників. Ну, і звісно та Катерина. Вона напевно буде щаслива, коли дізнається, що ми не разом.

А наша прогулянка на яхті, а концерт! Як ми купалися на причалі. І звісно, як можна забути, як Юра приїхав до моїх батьків, я тоді ладна була його вбити. А Тамара зі своєю квартирою без води. Юра сказав, що з її квартири й таргани повтікали.

Я заливаюсь слізьми і сміюсь. Тоді ще все прекрасне було попереду. Скільки всього класного було!

Приємні моменти проносяться в голові калейдоскопом. Юра буде моїм найсвітлішим промінчиком в пам’яті, якого я буду пам’ятати усе життя.

Рюмсаю ‌в‌ ‌подушку,‌ ‌обвинувачуючи‌ ‌себе‌ ‌і‌ ‌весь‌ ‌світ.‌ ‌

Було багато хорошого і приємно, але… але… але.

Думаю він і сам зрозумів, що не варто продовжувати.‌ Кому потрібна проблемна і весь час плачуча людина поруч, яка ніяк не може розібратися з собою.

В мене знов починає боліти голова. Я йду на кухню, п’ю снодіюче, бо відчуваю, що думки скоро розірвуть моє серце.

Цілу ніч мені сняться довгі темні коридори і далекий Юрин силует, його лагідна посмішка і сумні очі…

Я довго блукаю коридорами, зігзагами, заходжу в тупіки. Знову шукаю вихід, доходжу до паніки, відчуваю знайомий аромат і погляд, який весь час стежить за мною. Я бачу далеке світло, іду на нього, перечіпаюся. Заходжу в чорну кімнату, бачу біля заштореного вікна чоловічий силует, Юра… Я подаюсь ближче, він стоїть до мене спиною, напевно сердиться. Мені так хочеться підійти ближче, обійняти його зі спини.

Я роблю декілька не впевнених кроків до нього. Думаю після мого жорстокого рішення він все ж таки не відштовхне мене. Серце тріпоче, нарешті Юра поряд.

Хочу покласти руки на його спину, плечі, запустити пальці у волоси, він обернеться і обійме мене, всі рани і сльози в раз зникнуть.