XV розділ

Увага! 

Після дописання роману, книга буде редагуватися. Поки що, можуть зустрічатися не значні помилки.

Занадто красивий Юрій повільно підходить до мене ближче. Голубі, уважні очі палають бажанням.        Дєрімов прижимає мене всім тілом до стіни, що я відчуваю його дихання на щоці. Здається я зараз        втрачу свідомість від його близькості.

- Для того, щоб обійняти тебе, мені не потрібен привід.

    Він проводить рукою по моєму обличчя, поправляє волосся за вухо і спокусливо шепоче:

       - Заїду в сім годин вечора, - Юра цілує мене в лоб і зникає в темряві.

Розплющую очі, мружусь від яскравого сонця. Настінний годинник показує одинадцяту дня. Ще Дєрімова у снах не вистачало.

Намагаюся встати з ліжка. Голова болить у висках, від чого я не можу робити різких рухів. Човпу на кухню, осушую дві склянки води. І треба ж таке, нещодавно кричала на Арсена за мохіто, а тепер і сама не краще тих клубних гуляк. Все, це був перший і останній похід у клуб.

Чого в мене так болять кістки рук? Господи, що було вчора? Сідаю за кухонний стіл і намагаюся пригадати вчорашній вечір. Пам’ятаю, як ми курили кальян, пили «отвертку» і шоти Б-52, потім танцювали, а далі я повернулася за стіл і звідкись взялися ті два хлопця. Точно, вони вели мене в окрему кімнату. Негідники! От чого в мене болять руки.

Мене знову охоплює відчуття відрази. Якби Дєрімов і Олег не врятували мене, то... Але, хвилиночку, звідки вони взялися? Юрій був в клубі? Чесно, не уявляю Дєрімова танцюючого на танцполі…

Я потираю виски, намагаючись згадати кінець вечора, але далі все, як в тумані від алкоголю, емоцій і Юрія…

Не чітко в голові виникає уривок як я впустила ключі, Дєрімов і ліфт, більше нічого не пам’ятаю. Скоріше за все він просто провів мене до квартири і поїхав.

Беру в руки Айфон. Декілька пропущених дзвінків від Арсена і повідомлення:

«Марго, ти як? Набери мене, коли зможеш.»

Зараз мені щонайменше хочеться з кимось розмовляти, а тим паче з Арсеном. Я дуже зла на нього, за те, що він не догледів мене. Якби не Юра, я б потрапила в велику халепу.

Ставляю на журнальний стіл склянку води, лягаю на диван, вкутуюсь в ковдру, вмикаю телевізор. Нічого не хочу. Буду сьогодні цілий день спати. І навіщо такий відпочинок, після якого ще потрібно ще відпочивати?

Як мене дістала ця клята реклама. Де таке бачено, що фільм йде 10 хвилин, а реклама 15?

Беру пульт, перемикаю канали, шукаючи щось цікаве. О, в п’ять годин вечора буде йти мій улюблений фільм «Джейн Ейр». Хоч щось приємне за день. Хоча від самої книги Шарлотти Бронте я в більшому захваті, ніж від екранізації. Та все рівно дивлюся фільм з трепетом душі, а коли Джейн нарешті зустрічається з Рочестером, який вже до того часу стає напівсліпим, завжди плачу.

Доки маю час до фільму, встаю з дивану, йду до дзеркала. Понурий, виснажений вид, бліде обличчя. О, ну, просто красотка.

Набираю ванну води. Ось що мене підбадьорить і освіжить. Лягаю і ніжусь в пінній ванній. Гаряча вода розм’якшує тіло і забирає виснаженість.

Згадується сон, Юра… Стільки часу вже минуло, а я все ніяк не можу вирішити, що я відчуваю до Дєрімова. Він такий добрий і уважний до мене, до того ж ще й такий красивий. Я не можу встояти від його погляду. Що я йому подобаюся і гадати нічого. Ця думка тішить мене. А от стосовно себе не можу бути такою ж відвертою. В мені бореться дві сили, здоровий‌ ‌глузд‌ ‌каже‌ ‌тушити‌ ‌вогонь,‌ ‌доки‌ ‌він‌ ‌ще не‌ ‌розгорівся, серце‌ ‌ж‌ ‌благає ‌дати‌ ‌Дєрімову ‌шанс.‌ Думки роздирають мене із середини…

Вкутуюсь в халат, сушу волосся, виходжу на лоджію. На вулиці прохолодно, все таки вже осінь на носі. Повертаюся в вітальню, лягаю на диван. Як раз починається «Джейн Ейр».

Дивлюся на невинну, правильну і розсудливу Джейн, зрозуміло за що її покохав Рочестер. Вона точно не робила того, що я вчора. Здається, у світі є два явища, через які я не можу керувати собою – це алкоголь і Дєрімов.

На фінальних титрах я вже майже засинаю, але підлітаю, мов навіжена, коли Айфон починає вібрувати на журнальному столі. Дєрімов. Господи, він знає коли телефонувати! Прокашлююсь, беру слухавку:

- Алло, - мій голос злітає на тон вище.

- Маргарито, - хриплий голос Юрія змушує моє серце калатати в грудях.

- Юрій, - обзиваюся я.

- Мені піднятися?

Що?! Я незрозуміло кліпаю очима, обертаюся до настінного годинника. Тіло пронизує струмом - 7 годин! Чорт, так це все мені не наснилося?!

Біжу до вікна, бачу авто Олега і Юрія, нерозлучний Твікс. Дєрімов стоїть обпершись об капот і дивиться на мої вікна. Ми зустрічаємося поглядами. Значить не сон!

- Марго, - окликає мене Дєрімов.

- Ні, не треба, я зараз спустюсь, - намагаюся якомога невимушено відповісти на питання.

- Чекаю тебе, - Юрій кладе слухавку.

Розгублено кліпаю очима, збираючись з думками. Якби я пам’ятала яка ціль зустрічі.

«Побаченняяяя. Це побаченняяяя, Маргооо…» - відголосок роздається в моїй голові. На мить щаслива посмішка з’являється на моєму обличчі.

Дурні думки, мотаю я головою. Можливо це просто на всього зустріч по проекту, ми ж так і не балакали жодного разу про це. А що ж іще?

Прийшовши до тями, біжу в спальню, швидко одягаю вишневе облягаюче плаття з рукавами, чорні колготи, туфлі-лодочки. Беру великий пончик для волосся, зав’язую високу гульку. Наспіх роблю легкий макіяж. Часу немає.

Беру клач, закриваю квартиру, підходжу до ліфту, натискаю кнопку. Випадково зачіпаю колготи прикрасою сумочки, одразу йде стрілка. Чорт, ще цього бракувало! Біжу до дверей квартири. Розбуваюся, йду в спальню, вдягаю інші колготи. Серце калатає. Вже 19:20.

Закриваю квартиру, викликаю ліфт, який вже поїхав вниз. От дідько!

Беру в руки Айфон, дивно, що Дєрімов не підшвидшує мене. Заходжу в ліфт, ловлю себе на думці, що він міг вже поїхати, адже минуло 25 хвилин! Від цієї думки мені стає погано.