XIV розділ

Увага! 

Після дописання роману, книга буде редагуватися. Поки що, можуть зустрічатися не значні помилки.

Я чекаю на лавочці біля торгово-розважального комплексу Олю і Ігоря. Бачу наближаючийся їх автомобіль, сріблясту Toyota Corolla. Я радісно махаю їм рукою. Щойно Ігор паркує авто, Оля виходить з машини і ми поспішаємо один одній на зустріч. На ній темно синє літнє платтячко, яке підкреслює її витончену, тендітну фігуру.

- Привіт, – ми обіймаємося.

- Нарешті! Як ми давно не бачились, – кажу я, вдихаю рідний аромат сестрички, моєї самої дорогої і найближчої подруги. Ігор з теплою посмішкою підходить до нас.

- Ігор! – я з радістю обіймаю його.

- Що ти? Як ти? – він по-дружньому посміхається мені.

- В мене все добре, – пожимаю я плечима. – Все по-старому.

- Як квартира?

- У тебе все є? – додає Оля.

- Все є, не переймайтеся. У мене прекрасна квартира, гріх жалітися. Та зараз самі все побачите.

Ігор дістає з машини три великі цупкі сумки.

- Це що все мені? Навіщо, так багато? – хитаю головою я.

- Я приготувала тобі дещо смачненьке. Ще поклала декілька банок консервації.

- Оля, Ігор, я не голодую, – дивлюся на них з легким гнівом.

- А ще придбала тобі таке красиве плаття. Воно мені одразу сподобалося.

Я відкриваю двері квартири, пропускаю Олю і Ігоря з сумками.

- Яка краса! – захоплено каже сестра розглядаючи вітальню, я тим часом закриваю двері. - Марго, навіщо тобі така велика квартира? Вона ж і коштує дорожче.

- Я оплачую лише комунальні послуги, – сестра з Ігорем переводять на мене запитальний погляд і я швидко додаю. – Це квартира одного знайомого Дєрімова, який виїхав з України. Йому головне, щоб квартира не пустувала, тому я буду сплачувати лише за комунальні послуги.

Оля намагається стримати подив, Ігор обирає мовчання. Чорт, навіщо я це сказала!

- Якось при зустрічі я обмовилась, що шукаю квартиру і Дєрімов допоміг мені, - намагаюся якомога простіше описати це. Хай мої рідні знають спрощену історію, як я опинилася в престижній квартирі в центрі міста, а не в однокімнатній на окраїні без гарячої води.

- Схоже він і справді хороша людина, - киває головою сестра, оглядаючи вітальню. - Не квартира, а справжня галерея.

– Я зараз зроблю чай та каву.

Оля сідає на диван, Ігор ставить сумки на кухонний стіл. Я вмикаю чайник, виставляю на стіл еклери, ще теплі оладки, смородинове варення. Готую напої, ставлю на журнальний стіл каву Ігорю і нам з сестрою чорний чай з лимоном.

- І наскільки поїхав друг за кордон?

- Не знаю. Юрій сказав, що він повернеться не скоро, – кажу я і несу тарілку з бутербродами. - Я так скучила за моєю Вікусею. Як моя улюблена племінниця? Напевно, на очах росте?

- Не те слово! Стільки речей нових ще з етикетками лежать в шафі, а минає місяць, вони вже малі.

- Саме цікаве, що їй більше подобається гратися не ляльками, а машинками, – каже Ігор.

- О, тепер я знаю, що дарувати, - ми сміємося.

Я закриваю двері за Ігорем, який на декілька годин їде по своїх справах і повертаюся в вітальню.

– Слухай, квартира просто бомбезна. А Дєрімов молодець, що допоміг тобі. Для нього це діло декількох хвилин, - я кладу еклер на блюдце і спокійно відповідаю.

- Так, я вдячна йому.

- А хто тобі допоміг перевести речі? – продовжує допит сестра.

- Друг Арсен, - невимушено брешу я і відводжу погляд від очей сестри. Навряд чи Оля спокійно сприйняла б той факт, що Дєрімов не тільки допоміг з квартирою, а й перевіз мене особисто.

- Батьки й досі під враженням знайомства з Юрієм.

- О, це було щось! – я закочую очі і відпиваю чай.

- Коли мама сказала, що сам Дєрімов приїздив до нас додому, мені так стало цікаво глянути на цього успішного молодого мільйонера. І знаєш, а він нічого такий.

Ох, Оля, побачила б ти його в живу.

- А він одружений? Що він взагалі з себе уявляє? – підсовується до мене ближче сестра з зацікавленою посмішкою. Прямісінько як в дитинстві, коли ми ділилися секретами.

- Юрій не одружений, йому 29 і він абсолютно зосереджений на роботі, - швидко випалюю я і сама дивуюсь, як можна було сухо описати людину, на яку я так яскраво реагую.

- Зрозуміло, - Оля задумано дивиться на мене, відпиваючи чай.

- Що зрозуміло? – підозріло посміхаюся я.

- Як він тобі загалом?

- Порядний і серйозний чоловік. Він запропонував мені розробляти ще один проект для його холдингу, - спокійно доносю інформацію про Юрія, навмисно пов’язану суто з роботою.

- А як він до тебе відноситься? – обережно запитує Оля.

- Він занадто добрий і турботливий. Я ніколи не зустрічала людину з такими рисами характеру на такій високій посаді.

Оля задумано слідкує за мною. Таке враження, що вона знає всі мої думки.

- Чого ти так на мене дивишся? – насуплюю я брови. - Повір, такі як я, Дєрімова не цікавлять. А я, відверто кажучи, навіть про це і не думаю. Мені пречудово самій, ти знаєш, - з гордим виразом обличчя я відвертаюсь до вікна.

- Навіщо ти так говориш? Забудь, що було колись, як страшний сон, який давно минув, - вона кладе руку на мою долонь. - Поглянь, яка ти красива, розумна, талановита. Все найкраще ще попереду.

- Оля… - я відвертаюсь до вікна. – Давай поговоримо про щось інше.

- Чого ти весь час тікаєш від теми нових стосунків. Я давно хотіла з тобою про це поговорити, бо не можу дивитися як ти побиваєшся. Ти ж світу білого не бачиш. Навколо тебе стільки хороших людей, які хочуть бути поруч біля тебе, допомагають тобі.

- Оля! – я зіскакую на ноги. Знаю до чого вона клонить.

- Сядь і послухай свою старшу сестру, – більш суворішим голосом говорить вона.

Я закочую очі. Тема кохання мені не приємна, але її турботливий погляд не дозволяє мені не слухатися. Сідаю на диван, Оля продовжує: