XIІІ розділ

Після вирішення проблем з переїздом Маргарити, в чотири години вечора Юрій зустрічається з ‌журналістами журналу‌ «Україна Бізнес Ревю». Чим більше холдинг Дєрімова скуповує контрольних акцій, тим більше це привертає увагу ЗМІ.

‌Після сьомої вечора Юрій‌ їде напівпустою трасою в свій заміський будинок. Єдине, що йому‌ ‌зараз хочеться, так це ‌скоріш лягти‌ спати,‌ ‌такий‌ ‌вже‌ ‌видався‌ ‌важкий‌ ‌трудовий‌ ‌день.‌ 

Прийнявши душ,‌ ‌він‌ йде‌ ‌до‌ ‌себе‌ ‌в кабінет,‌ ‌перевіряє‌ ‌електронну пошту,‌ ‌відмічає ‌в‌ ‌телефоні‌ ‌важливі‌ ‌завтрашні‌ ‌справи, вкладає документи в портфель, на очі потрапляє ‌записник.‌

Його цілий день бентежили думки чи правильно він вчинив, забравши записник, коли Марго пішла на кухню робити каву. Сівши на диван він побачив блокнот, що лежав між шафою та тумбочкою. Більше всього, що в поспіхі і метушні Марго не помітила як він впав. Коли Юра взяв його до рук, щоб віддати Маргариті, з записника випала фотографія її і ще якогось чоловіка.

Він і зараз, не відкриваючи блокнот пам’ятає її сяючу посмішку і щасливі очі. Юрій ніколи не бачив Маргариту такою. Напевно, тому він замотав блокнот в свою спортивну кофту і забрав записник собі. Йому кортить дізнатися, чому Марго не реагує на жодні його вчинки і слова. Він відчуває серцем, розгадка поряд.

Настільки сильним являється потяг до Марго, що відклавши документи в сторону і приглушуючи відголосок совісті, Юра набирається сміливості і відкриває записник.

На цілу годину він поринає в епопею великих і глибоких почуттів Марго і Андрія. Прочитавши‌ ‌половину‌ ‌записника‌, ‌Юра ловить себе на думці, що ніколи і нікого так не кохав. Він переглядає їх ‌фотографії‌,‌ ‌під‌ ‌кожною з яких каліграфічно виведена‌‌ ‌цитата: ‌

«Коханий,‌ ‌іноді‌ ‌мені‌ ‌здається,‌ ‌що‌ ‌це‌ ‌сон.‌ ‌Але‌ ‌ці‌ ‌світлини‌ ‌нагадують‌ ‌–‌ ‌ми ‌дійсність.»‌ ‌

«Я‌ ‌обов’язково‌ ‌народжу‌ ‌тобі‌ ‌доньку,‌ ‌в‌ ‌неї‌ ‌будуть‌ ‌твої‌ ‌очі‌ ‌і‌ ‌твоя‌ ‌посмішка.»‌

Юра проводить пальцем по красиво виведених літерах, уявляючи, як старанно Марго заповнювала блокнот. Записник‌‌з‌ ‌життєрадісними‌ ‌віршами,‌ ‌посміхаючимися‌ ‌фотографіями,‌ ‌відвертими‌ ‌зізнаннями‌ ‌в‌ ‌коханні‌ ‌закінчується‌ ‌гіркими‌ ‌сторінками‌ ‌болю.‌ 

‌Сумна частина блокноту починається з цих слів‌:

‌«Історія‌ ‌257-ми‌ ‌днів‌ ‌знайшла‌ ‌свій‌ ‌кінець‌ ‌прекрасним‌ ‌літнім‌ ‌днем.‌ ‌Відтоді‌ ‌моє‌ ‌серце‌ ‌почало‌ ‌відбивати‌ ‌інший‌ ‌ритм.‌Після‌ ‌цього‌ ‌я‌ ‌більше‌ ‌не‌ ‌відчувала‌ ні болі, ні радості душі.‌ ‌Схоже‌ ‌вона‌ ‌не‌ ‌витримала‌ ‌зради…»‌ ‌

Брови Юрія насуплюються, серце стискається в передчутті великої душевної травми Маргарити.

 «Здається в середині мене горіло кострище енергії і позитиву, з мого лиця не сходила посмішка, мені хотілося всім допомагати, радувати – я так любила світ. Настільки я була окрилена Андрієм, що по сяйву всередині могла позмагатися хіба-що з сонцем.

Що правда, друзі весь час хотіли посварити нас з Андрієм. Казали, що він не той за кого себе видає, казали, що не любить мене. Та я знала – вони просто заздрять нашому взаємному коханню, тому ніколи їх не слухала.

А скільки всього казали… І навіть коли вже всі доводи і факти вказували на брехню і зраду Андрія, достатньо було побачити коханого, заглянути в його зелені, чаруючі очі, як я відчувала, ці милі, добрі очі ніколи не зможуть мені брехати. Яка вперта закохана наївність.

Та день, коли життя все розставило по містах все таки настав, як я його не відкладала. Одного разу я повернулася з Грушевого в Кропивницьк на один день раніше. Пам’ятаю, як поспішала, летіла до нього. Все пам’ятаю, до дрібниць…

Темна кімната, ліжко, я застигаю у дверях…Він‌ ‌нахиляється‌ ‌до‌ ‌неї…‌ ‌‌Ніжно-ніжно цілує‌ ‌її‌, точнісінько як мене…‌ ‌Обіймає‌ ‌її‌ ‌сильними ‌руками...‌ Чую, як він шепоче їй слова любові і ніжності. Точнісінько тим тоном і епітетами, що й мені… Вона запитує його про мене… Андрій відповідає, що я нічого для нього не значу, є тільки вона і їх майбутнє…