Запізнілий подарунок долі

ХІІ розділ

Увага! 

Після дописання роману, книга буде редагуватися. Поки що, можуть зустрічатися не значні помилки.

 

Будильник будить мене о дев’ятій годині ранку. Прокидаюсь з розумінням, що це була остання ніч в моєму затишному, обжитому гніздечку. ‌Але не бажаючи починати день з сумних емоцій, одягаю спортивний‌ ‌зручний‌ ‌костюм і приймаюся до роботи.‌

Маркером‌‌ ‌підписую‌ ящики:‌ ‌“Одяг”,‌ ‌“Художня‌ ‌література”,‌ ‌“Взуття”,‌ ‌“Канцелярія”,‌ ‌“Посуд”,‌ ‌“Навчальні‌ ‌посібники‌”, «Косметика», заклеюю‌ ‌коробки‌ ‌скотчем, підсовую їх ближче‌ до‌ ‌дверей.‌ ‌

‌‌Складаю трикутниками щойно приготовані млинці, ставляю на письмовий стіл. ‌ Рівно о дванадцятій дзвонить ‌дверний‌ ‌дзвінок.‌ ‌Вимикаю чайник‌ і ‌біжу‌ ‌відчиняти‌ ‌двері.‌ ‌

-‌ ‌Добрий‌ ‌день, ‌–‌ радо посміхаюся я Дєрімову. Він в джинсах і олімпійці. Щось новеньке.

-‌ ‌Марго, -‌ ‌киває Юрій‌, посміхається мені куточками губ, окидає мій спортивний стиль.

Очі самі по собі опускаються на його облягаючи джинси. В сірій олімпійці і в‌ світлих джинсах, ‌‌він‌ ‌все‌ ‌рівно‌ ‌створює‌ діловий вигляд.

-‌ ‌Проходь,‌ ‌будь-ласка,‌ ‌–‌ запрошую ‌в‌ ‌квартиру.‌ ‌‌-‌ ‌Проходь‌ ‌у‌ ‌залу.‌ ‌Хоча‌ ‌тепер її‌ ‌важко‌‌ ‌так‌ ‌назвати,‌ ‌–‌ сміюсь я, намагаючись налаштувати не вимушену атмосферу.‌ 

‌‌Юрій‌ ‌з‌ ‌цікавістю‌ ‌роздивляється‌ ‌квартиру і‌ ‌гори‌ ‌коробок.‌

-‌ ‌Я‌ ‌й‌ ‌не‌ ‌знала,‌ ‌що‌ ‌вийде‌ ‌стільки‌ ‌коробок,‌ ‌-‌ винувато розводжу руками.

Він переводить погляд на письмовий стіл на якому стоять млинці, яблучне повидло і сметана.

- Зараз 12 годин дня і я подумала, що якби не мій переїзд, ти б обідав, – я переминаюся з ноги на ногу, нервово заламую собі за спиною руки. Чомусь не можу розмовляти з ним на звичайні буденні теми. Дєрімов дивиться на мене теплим поглядом.

- Маргарито,‌ ‌не‌ ‌варто‌ ‌було.‌ ‌У‌ ‌тебе стільки ‌зараз‌ ‌клопотів. Але мені приємно, - він посміхається широкою посмішкою і моє хвилювання вмить зникає. ‌я млію від його краси. Коли він повертає голову в сторону його чубчик так смішно піднятий вгору. Цікаво, яке його волосся на дотик. До того ж я помічаю, що майже не червонію в його присутності. Та все рівно є одне «але», я відчуваю до нього заборонені почуття, коли він поряд. А як дивлюся в очі, не можу відірвати погляду.

Він підходить до великої коробки з написом «Художня література».

- Любиш читати? – Юрій очікувально дивиться на мене з висоти свого зросту, злегка закинувши голову назад.

- Як є час. Ти будеш чай чи каву?

- Каву.

- ‌‌Тоді я ‌зараз, ‌- йду ‌на‌ ‌кухню‌. Гарний настрій Юрія передається мені і я сяю мов дурепа.

Насипаю в чашки каву, заливаю кип’ятком.

- Скільки‌ ‌‌цукру?‌ ‌–‌ ‌запитую‌ ‌я з‌ ‌кухні‌.‌ ‌

- Без цукру,‌ ‌будь-ласка, ‌– відповідає Дєрімов.

Кладу цукор в свою чашку, розмішую, помічаю як тремтять мої руки.‌ Несу каву, ставляю‌ ‌на‌ ‌стіл. Юрій сидить на дивані, знявши олімпійку. Ммм, сіра футболка добре виділяє рельєфний торс і широкі плечі.

- Відкрити вікно?

- Ні, - хитає він головою і дивиться на мене різким серйозним поглядом, що мені стає не по собі.

-‌ ‌ ‌Ще‌ ‌гарячі.‌ ‌–‌ ‌‌підсовую тарілку млинців, сметану і повидло ‌ближче до Юрія.‌ ‌Сідаю за стіл.

- Ти сама готувала? – запитує Дєрімов кладучи млинець собі в тарілку. Я з нерозумінням дивлюся на нього.

- Так, - підіймаю ліву брову. Дивне запитання. А як іще?

Кладу собі один млинець, поливаю сметаною.

У мене калатає серце, коли Юрій відправляє кусочок млинця в рот. Я на мить замираю. Сподіваюсь йому сподобається, він же завжди їсть в ресторанах.

Дєрімов спокійно дивиться на мене, ретельно пережовуючи:

- Смачно, - киває він і не відводить від мене проникливих голубих очей.

-‌ Я рада, - посміхаюся я. Фух, тепер і я можу спокійно їсти. Розрізаю на чотири шматочки трикутничок. - Знаєш, це найменше, що я можу зробити, бо навіть‌ ‌не‌ ‌знаю‌ ‌до‌ ‌кого‌ ‌б‌ ‌я‌ ‌зверталася‌ ‌як‌ ‌би‌ ‌не‌ ‌ти.‌ ‌Я ‌твоя‌ ‌боржниця,‌ ‌-‌ ‌‌вдячно дивлюся на Юрія, але на його обличчі читається задуманий і, чомусь мені здається, стурбований погляд. Я замовкаю. Що встигло трапитися доки я була на кухні? Хтось зателефонував? Можливо, я відволікла його від важливих справ? Скоріш так і є.

Я відчуваю, що думками Юрій далеко звідси, тому я не осмілююсь зачіпати якусь тему і ми обідаємо в тишині.

Прибираю зі столу, складаю речі, якими користувалася сьогодні. По дзвінку Юрія, в квартиру підіймається Олег (от нерозлучна парочка!), грузить всі мої речі в ‌Toyota‌ ‌Land‌ ‌Cruiser.

 

Ми з Юрієм сідаємо в BMW, від’їжджаємо від під’їзду. Я з сумом дивлюся на вікна своєї квартири. Я знала, що рано чи пізно знайдеться покупець та все рівно прикро покидати знімальну квартиру, яка цілий рік була моїм домом.

 

Через‌ ‌20‌ ‌хвилин‌ ‌ми ‌заїжджаємо‌ ‌в‌ ‌двір моєї нової квартири, Олег не відстаючи їде за нами.‌ ‌Біля‌ ‌одного‌ ‌з‌ ‌під'їздів‌ ‌навпроти‌ ‌приймають‌ ‌склотару, в дворі під тінню тополі чоловіки грають за столом в шахи, на дитячому майданчику  бігають діти.

-‌ ‌Зараз я‌ ‌зателефоную‌ ‌Валентині,‌ ‌-‌ ‌‌набираю‌ ‌номер‌ ‌господарки‌ ‌квартири.‌ ‌-‌ ‌Алло,‌ ‌добрий‌ ‌день‌ ‌іще‌ ‌раз.‌ ‌Нагадайте‌ ‌будь-ласка,‌ ‌який‌ ‌під'їзд?‌ ‌Перший?‌ ‌Угу. Ми‌ ‌вже‌ ‌приїхали.‌ ‌-‌ ‌Юрій‌ ‌зупиняє‌ ‌авто‌ ‌навпроти‌ ‌першого‌ ‌під'їзду.‌ ‌Я кладу телефон в ‌сумку.‌ ‌

-‌ ‌Перший‌ ‌під'їзд‌ ‌другий‌ ‌поверх,‌ ‌п’ята квартира, - кажу я дивлячись в вікно на вікна другого поверху.

Ми‌ ‌виходимо ‌з‌ ‌автомобіля.‌ Олег, припаркувавши Toyota, підходить до Дєрімова.

-‌ Я‌ ‌підіймусь‌ ‌і‌ ‌відкрию‌ ‌двері, - ‌кажу я їм.

Айфон Дєрімова телефонує:

- Марго, ми зараз, – махає він мені і бере слухавку, - Алло, кажи.

‌Я‌ ‌підпираю вхідні двері‌ надламаною силікатною цеглиною, піднімаюся на другий ‌поверх, стукаю в двері.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше