Х розділ

Увага! 

Після дописання роману, книга буде редагуватися. Поки що, можуть зустрічатися не значні помилки.

Я ‌майже три тижні вдома ‌у‌ ‌батьків‌. От де насправді відпочиває душа. Не дозволяю собі думати про Андрія і Дєрімова. намагаюся набратися сили і світлих емоцій.

Для мене немає більшого щастя, ніж бути поруч з батьками. Напевно, настали найприємніші моменти за останні місяці. Ми готуємо з мамою пироги, а ввечері влаштовуємо посиденьки, п’ємо чай і по довгу говоримо. Вже другі вихідні поспіль ‌приїздить‌ Оля з Ігорем та моєю крихітною племінницею Вікусею. І тоді ми‌ ‌влаштовуємо сімейну вечерю в саду під розлогою грушою.

О, це чудові вечори. Можна наговорились, насміятись вдосталь. А після вечері, убравши все зі столу ми з Олею та мамою залишаємося на посиденьки. Ми з сестрою по обидві сторони біля мами, складемо голови на її плечі, і подовгу, нікуди не поспішаючи згадуємо, ділимось, радимось, сміємося. Все як колись в дитинстві.

Цвірінчать‌ ‌пташки,‌ ‌десь‌ ‌далеко‌ ‌чується‌ ‌гавкіт‌ ‌собак,‌ ‌ген‌ ‌в полі гудить‌ ‌комбайн.‌ ‌Пахне‌ ‌літом і запашними ‌яблуками.‌ ‌Ні,‌ ‌в‌ ‌місті‌ ‌такого‌ ‌не‌ ‌відчуєш, місто‌ ‌то‌ ‌інше.‌

*‌ ‌*‌ ‌*

‌Я беру на руки руде кошеня, що гріється на сонці розлігшись на розлогому спориші на стежці, граюся з ним.

‌Літо пролетіло непомітно і вже середина серпня. Сьогодні‌ ‌ ‌я останній‌ ‌день‌ ‌вдома. ‌Хочу перед навчанням виконати декілька замовлень в ресторані «Гавань», тому завтра‌ ‌рано‌ ‌вранці‌ ‌автобусом ‌їду в Кременчук.‌ 

-‌ ‌Маргусік,‌ ‌яке‌ ‌варення‌ ‌до млинців відкрити?‌ ‌– чую голос мами з кухні.

-‌ Мам,‌ ‌давай‌ ‌смородинове.‌

Відпускаю кошеня і йду мити яблука в мисці на великому дубовому стелажі, що розміщений під тінню великої груші між будинком і садом. Після обіду вже зроблю список речей і продуктів, які треба взяти в Кременчук.

Мама виходить з кухні, витираючи руки рушником.

-‌ ‌Через‌ ‌двадцять‌ ‌хвилин‌ ‌будемо‌ ‌обідати.‌ ‌

- Добре, а я хочу зробити яблучний сік з м’якоттю і заразом відкладу один кілограм яблук собі на завтра.

- Що той кілограм? Більше бери, – говорить мама, нахилившись над дерев’яним ящиком рожевих потрісканих помідор, вибираючи на обід до столу, - назбирай м’якої груші, бо скоро оси нападуть, така вже солодка, як мед. Та і слива за двором поспіла.

- Мам, я тоді сумку не донесу. Я ж не з кравчухою.

- Не скигли. Завтра складатимемо сумку, якщо буде важка, тоді викладемо щось, – мама бере помідори і йде до кухні. – Скажи батькові, через п’ятнадцять хвилин будемо їсти.

-‌ Добре. Як‌ ‌раз‌ встигну ‌позбирати‌ ‌груші,‌ ‌– домивши яблука, я витираю руки рушником, що висить на протягнутій мотузці від фіранка до виноградної арки, беру‌ ‌пластмасові‌ ‌ящики‌ ‌і‌ ‌йду до ‌саду.‌ ‌Проходжу‌ ‌мимо‌ батькової ‌пасіки. Гудуть і літають бджоли, але я їх не боюсь. Бачу батька на четвертому ряду вуликів в синьому костюмі пасічника та в масці.

-‌ Тату,‌ ‌через‌ ‌десять‌ ‌хвилин‌ ‌обід.‌‌

-‌ ‌Добре,‌ ‌-‌ ‌‌не відриваючись, відповідає він, розглядаючи рамки.‌ ‌-‌ ‌Чим‌ ‌ти‌ ‌займаєшся?‌ ‌–‌ ‌тато переводить погляд на мене.‌ ‌

-‌ ‌Йду‌ ‌груші‌ ‌збирати.‌ ‌

-‌ ‌Ти‌ ‌вже зібрала‌ ‌сумку?‌ ‌

-‌ Ні.‌ ‌Ще‌ ‌цілий‌ ‌день‌ ‌попереду, ‌‌- махнув рукою, відповідаю я, направляючись в сад.

-‌ ‌Облиш‌ ‌груші‌ ‌і‌ ‌йди‌ ‌збирати‌ речі.‌ Ти що по ночі складатимеш сумку? ‌Вибери‌ ‌консервацію,‌ ‌овочі‌ ‌візьми.‌ ‌У‌ ‌вашому‌ ‌місті‌ ‌все‌ ‌тільки‌ ‌з‌ ‌хімією.‌ ‌

-‌ Я все встигну, тату, не переймайся. Ми пообідаємо і я зберу сумку.

- Нагадай мені, автобус в шість годин ранку відправляться? – запитує тато в слід.

- Так.

- А ти прокинешся, соня?

- Звісно, прокинусь. – відповідаю я через плече.

‌Зібравши два ящики груш несу їх‌ ‌в‌ ‌погріб‌ ‌в‌ ‌якому‌ ‌блаженно‌ ‌прохолодно.‌‌ Груші ставляю біля дверей під стіну. Чого‌ ‌тільки‌ ‌не‌має‌ ‌на‌ ‌полицях.‌ ‌Консервовані‌ ‌помідори,‌ ‌огірки,‌кабачки,‌ ‌кавуни,‌ ‌салати,‌ ‌тушонка.‌ ‌А‌ ‌варення:‌ ‌абрикосове,‌ ‌смородинове,‌ ‌‌малинове,‌ ‌агрусове, яблучне‌ ‌повидло‌.‌ ‌

Вибираю, що ж мені взяти в місто. Візьму‌ ‌найменші‌ ‌банки,‌ ‌бо‌ ‌я‌ ‌так‌ ‌й‌ ‌сумку‌ ‌не‌ ‌довезу.‌ Беру ‌з‌ ‌поличок‌ ‌дві‌ ‌півлітрові‌ ‌баночки‌ ‌улюбленого‌ ‌малинового‌ ‌й‌ ‌абрикосового‌ ‌варення‌, літрові банки ‌консервованих‌ ‌помідорів і томат.‌ Чую‌ ‌як‌ ‌на‌ ‌вулиці‌ лає ‌Алмаз.‌ ‌

Беру все,‌ ‌що‌ ‌душі‌ забажалося,‌ підіймаюся сходами‌ ‌із‌ ‌погріба, виставляю банки на стелажі.‌ ‌Алмаз не припиняє гавкати. Йду на‌ ‌передній‌ ‌двір понад гаражем.‌ ‌Бачу‌ ‌два‌ ‌чорні‌ ‌позашляховика біля двору.‌‌ Що за мафія? Чи це татовин директор приїхав?

Я виходжу на передній двір, де відкривається хороша видимість двору і вулиці. Мене‌ ‌наче‌ ‌б’є‌ ‌струмом.‌ ‌‌Дєрімов! Серце починає калатати в грудях. Господи, не буде мені з ним спокою.

Юрій одягнений в чорні брюки та білосніжну футболку, незвично бачити його не в костюмі. Але так він виглядає молодше, але не менш привабливо.

Тато вже доходе до воріт. Дідько! Я не встигла вийти першою. Тим часом батько вже‌‌ ‌розмовляє‌ ‌з‌ ‌Юрієм, але із-за лаю Алмаза я нічого не чую. ‌Господи, що йому треба?

Я‌ ‌‌хочу‌ ‌повернутися‌ ‌назад,‌ починаю задкувати.‌ ‌Юрій‌ ‌обертається в сторону двору і бачить‌ ‌мене.‌ ‌Він‌ ‌спокійно дивиться на мене і навіть на відстані близько 20 метрів, я втрачаю контроль над собою.‌ ‌

Ще хвилин з п’ять вони розмовляють, а потім йдуть до воріт, що я можу розчути їх розмову:‌

-‌ ‌‌Чого‌ ‌ж‌ ‌ми‌ ‌оце‌ ‌на‌ ‌вулиці. Юра,‌ ‌проходь‌ ‌в‌ ‌двір.‌‌

Вони вже на «ти»? Відчуваю підступний план, але поки не розумію мотиву.

 ‌Дєрімов ‌і‌ тато ‌заходять‌ ‌в‌ ‌двір.‌ ‌Я‌ ‌не‌ ‌знаю‌ ‌що‌ ‌робити,‌ ‌куди‌ ‌бігти.‌ Що він сказав батькові? Дєрімов йде понад домом попереду тата, впевненою, розслабленою ходьбою, широко посміхаючись.