VIII розділ

Голова розколюється навпіл. От що бува, коли всю ніч не спати.  А як тільки заплющую очі, одразу бачу їх.

На силу долежавши до семи годин ранку, одягаюсь в сірий, трикотажний спортивний костюм і йду на занехаяний причал. Два роки тому, блукаючи набережною я віднайшла це місце. Дуже рідко тут можна побачити людей. Величезна верба густою кроною накриває майже весь причал.

Прохолодний вітер, сирість після вчорашнього дощу, небо затягнуте сірими хмарами – погода Кременчука і моєї душі.

Йду по скрипучому причалу, сідаю на дерев’яну кладку. Застібаю кофту, одягаю капюшон. Моросить дощ, прохолодно. Не спокійні хвилі Дніпра розділяють мою печаль і ладні слухати вічно. Тому я й і приходжу сюди, коли не можу знайти відповіді в своїй голові.

І що робити далі? Скільки це може тривати? Три роки минуло, хіба не досить?

«Ох, Андрію, як я страждаю… А як живеш ти? Чи спокутував ти свою провину? Чи можеш ти тепер без докорів совісті клястися у вірності і кохати? Чи не коле тобі в серці за все скоєне і причинене найвідданішій людині всього твого життя?» – задаю я запитання, крізь сотні кілометрів, що розділяють нас, наче сині води Дніпра зможуть донести мої слова, найжорстокішій людині, що безсовісно вкрала моє серце і наївність.

І треба ж було так закохатися…

Прекрасно пам’ятаю той день, 20 вересня.

З сумом посміхаюсь сама собі, сльози туманять очі… Я все, як сьогодні пам’ятаю.

Ми тоді з подружками тільки-но вступили до Кропивницький технікуму, були безтурботними першокурсницями і вирішили відсвяткувати в кафе вступ у ВУЗ, початок дорослого життя.

Здається я відчувала, що в той день зі мною трапиться щось таке, що кардинально змінить моє життя. Подружка зробила мені зачіску, вечірній макіяж. Я одягла своє найгарніше плаття, високі підбори.

Ми сиділи за столиком, сміялися, пили коктейлі, танцювали. Це був осінній теплий день, зал був заповнений студентами, веселими компаніями.

Як зараз пам’ятаю той момент, коли ми зустрілися з Андрієм. Він сидів з друзями за віддаленим столом і весь час на мене дивився. Зелені, чаруючі очі, крупні риси обличчя, налиті губи, ніколи їх не сплутаю. Цілий вечір він не зводив з мене погляду, а потім в один неочікуваний момент підійшов, схватив мене в обійми і поцілував в губи. Так поцілував, що земля пішла з-під ніг. Цей поцілунок значив більше, ніж тисячі компліментів.

І з тієї секунди він більше не відпускав мене зі своїх обіймів. Я не знала, що так можна кохати. Про подібні почуття я читала лише в книгах і думала, що це все видумки для контрастного малюнку і яскравості сюжету, доки сама не втратила голову від кохання. Світ був не милим без Андрія, без нього не дихалося, але було достатньо одного його голосу, погляду чи доторку, щоб я знов ожила.

- Яка я була тоді щаслива. Правда, щаслива. Прямо таки відчувала, що я жива. Кожен новий день з ним був, як першим, - іронічно посміхаюся я собі, згадуючи той незабутній, піднесений стан душі. - Все, що мала віддала коханню…

Я і досі, як переглядаю свої фотографії, які були зроблені до зустрічі з Андрієм, дивлюсь з сумом, така безтурботна, щаслива, завжди усміхнена Марго, від якої не залишилось ані сліду. Як би можна було повернутися в той злощасний день знайомства, я б не пішла в те кляте кафе.

Утираю сльози. Я знаю чого мені наснився Андрій. Це нагадування, що довіряти чоловікам не можна.

- Ніколи більше цього не повториться! Ніколи. Нікому не дозволю причинить мені таку біль. Клянусь…

***

Проходить декілька днів, коли я все таки збираю себе докупи і сідаю за проект. На щастя в роботі я можу забутися і відволіктись від всього негативу чим просякнута моя суть.

Так минають дні, ночі. Біль і спогади все рідше ятрять мені душу.

Працюю‌ над‌ ‌проектом‌ ‌офісу‌ ‌«Derim-groups»,‌ ‌з‌ ‌динаміків‌ ‌тихенько‌ ‌лунає музика Ейнауді.

Створюючи робочу атмосферу офісу, я спираюсь на власне чуття, уявляючи, що кожного дня мені потрібно буде працювати по вісім годин в цім приміщенні. Я поділила робочі кабінети на окремі зони, ‌які відділила кольором стін та фігурними ширмами. Широкі столи нюдових кольорів, блакитні та рожеві офісні крісла обтягнуті жакардом. Ще підібрала плакати з цитатами і мотиваціями в дерев’яних рамках сірого кольору грубої фактури.

Так минає година, третя, п’ята. На ескізах вимальовується картина, яка з кожним новим елементом подобається мені все більше.

В плейлисті вмикається пісня гурту‌ ‌«Без‌ ‌обмежень»‌, я мимоволі‌ ‌згадую ‌Дєрімова.‌ ‌Підперши голову рукою, переводжу погляд у вікно.

Як би‌ всі‌ ‌були‌ ‌такими‌ ‌керівниками‌ ‌добрими і‌ ‌людяними.‌ ‌Думаю‌ ‌його‌ ‌поважають‌ ‌і‌ ‌люблять‌ ‌працівники.‌ ‌Він‌ ‌справедливий‌ ‌і‌ ‌спокійний.‌

Переводжу подих, відпиваю теплий чай, продовжую креслення.

Дякуючи роботі я можу відволіктись від надокучливих думок і час минає швидше. Вчора в пятницю в нас була зустріч з головним інженером та начальником комерційного відділу. Ми вирішили всі технічні питання, комунікаційне оснащення, внесли схеми в проект. Дєрімова не було на зустрічі, він поїхав на декілька днів в командирування до Києва.

Бувши в офісі, ми домовилися з секретарем Юрія про зустріч в вівторок для презентації проекту. Обумовлюю з секретарем, що мені потрібен екран і ноутбук.

***

Будильник будить мене о дев’ятій годині ранку. Ось‌ ‌і‌ ‌настав‌ ‌відповідальний‌ ‌день‌ ‌–‌ ‌утвердження‌ ‌проекту.‌ Я‌ ‌чудово‌ ‌розумію,‌ ‌якщо‌ ‌сьогодні‌ ‌Юрій ‌затвердить‌ проект,‌ ‌це‌ стане‌‌ ‌зеленим‌ ‌світлом в моє щасливе майбутнє, адже це чергова відмітка в портфоліо, дизайн-проект для регіонального холдингу, на хвилиночку!

Сьогодні‌ ‌я‌ ‌як‌ ‌ніколи‌ серйозно підійшла до вибору гардеробу, зупинившись на ‌ніжно-рожевому‌ ‌ажурному‌ ‌платті‌ ‌до‌ ‌колін і відкритими плечами, ‌босоніжках‌ ‌на‌ ‌високому‌ ‌каблуку,‌‌ ‌білосніжних‌ ‌бусах,‌ ‌таких ж ‌намистинках-сережках. Заплітаю косу на виворіт, роблю денний макіяж.