Четвер. Після обіду зустріч з Віктором Михайловичем.
Цілу годину я підбираю гардероб. Темно сірі брюки, які я вдягаю на вкрай важливі випадки в університеті, біла блуза з гіпюровими вставками на коротких рукавах, чорні лакові лодочки, повсякденний макіяж, високо зібраний хвіст. Все повинно видавати мій відповідальний, серйозний вид.
«Впевнена ходьба, серйозний вираз обличчя, ніякого хвилювання, розважлива мова», - повторюю я, мов мантру. Треба якось придбати декілька книг по саморозвитку.
Біля входу в ресторан мене зустрічає Арсен. Не забувши прокоментувати мій образ, що я схожа на вчительку і мені не вистачає окуляр та зібраного в пучок волосся.
Я ігнорую його слова. Звідки йому знати, наскільки важлива для мене ця зустріч. Арсен з самого малечку отримував все що йому заманеться і йому не потрібно вибивати собі місце під сонцем. Найвпливовіші люди Кременчука часто збираються в них в вдома чи в ресторані. Арсен ще підлітком сидів за одним святковим столом з прокурорами, мером, місцевими бізнесменами і обласними депутатами. А я вибудовую ділові відносини по маленькій цеглині і дорожу кожною важливою зустріччю.
- Краще ніж глузувати, скажи мені на милість, ти що не міг сказати, що приїде Дєрімов? – шпиняю Арсена під ребро коли ми заходимо в ресторан.
- А я звідки знав! – витріщає очі Арсен. - Клянусь, я не думав, що він сам приїде. У нього знаєш який штат і скільки відділків та заступників.
- Навіщо твій тато розповів все про мене?
- Що ти маєш на увазі «все»? Він сказав, що ти робиш дизайн-проект для нашого ресторану, маєш вже успішно втілені в життя проекти, через рік закінчиш університет. Нічого більше.
- Справді? – я вичікувально дивлюся на Арсена. - А звідки тоді Дєрімов знає, що я з Грушевого Кіровоградської області?!
- Батько і сам цього не знає, - Арсен здивовано дивиться на мене.
Я розгублено кліпаю очима. Якщо не Арсен і не його тато, то… Що тоді виходить, Юрій шукав про мене інформацію? Як? Де? Блін, а хіба так можна? Міміка випереджає запитання.
- Я не здивований, – хитає головою Арсен, – перш ніж людина потрапить до нього на роботу, служба безпеки перевіряє попередні місця роботи, друзів, звички і навіть особисте життя.
- Навіщо? – в мене відвисає щелепа. - Хіба це дозволено законом?
- Іноді конкуренти підсилають шпигунів, щоб розвідати стратегію, плани, поцупити проекти. Так що, це задля безпеки компанії і самого Дєрімова.
Нічого собі. Дєрімов не припиняє мене дивувати.
- Ходімо, батько чекає, – Арсен відкриває переді мною службові двері.
Відкладаю своє обурення на потім, думаю про проект ресторану.
Ми заходимо в невеликий, сірий, дорого обставлений кабінет Кондратинського-старшого, який сидить за столом переглядаючи папери. Темне волосся з сивиною на скроннях зачесане на праву сторону, а густі брови і вуса створюють образ грізного дядька. Віктор Михайлович підіймає спокійний погляд.
- Доброго дня, – чемно поспішаю привітатися я.
- Маргарито, – Віктор Михайлович привітно дивиться на мене, встає за столу, підходить до мене. Він високого зросту. Арсен дуже схожий на батька, - от і настав день нашого знайомства, - ми пожимаємо один одному руки, обмінюючись дружніми посмішками. – Ну, що ж, часу в мене не багато, тож одразу перейдемо до діла. Будь ласка, Марго, сідайте, – він відсовує мені стілець. – Кава, чай? – суворий хриплий голос Кондратинського звучить по-господарськи гостинно.
- Так, мокачино, будь ласка.
- Арсен, скажи хай нам принесуть каву, - Арсен виходить із кабінету. Віктор Михайлович сідає за стіл по-діловому склавши пальці пірамідою.
Не дивлячись на серйозний образ, ми з Віктором Михайловичем одразу знайшли спільну мову. Думаю по причині вдалого проекту і презентаційної фішки про досвід і професіоналізм, що потішила слух господаря всіми улюбленого ресторану. Очі Кондратинського одразу загорілися ідеєю і він вже мріяв побачити оновлений ресторан.
Я то знаю, коли людям до душі запропонована ідея.
- Радий був нарешті познайомитися з вами особисто, Марго. Арсен весь час розповідає про ваші успіхи.
Арсен насуплюється і відвертається до вікна. Перший раз в житті бачу як мій друг червоніє. Когось мені це нагадує…
- Для мене велика честь, Віктор Михайлович, робити проект для вашого ресторану, – відповідаю із люб’язною посмішкою.
- Ви чудово попрацювали, все саме так як я хотів. Це ваша з Арсеном заслуга. Молодці.
Ми зустрічаємося з Арсеном щасливими поглядами.
- Завтра вранці занесу вам останній варіант ескізів зі змінами, – додаю я, складаючи проект в тубус.
Кондратинський-старший зиркає на Арсена, ніби його осяює якась думка, переводить погляд на мене.
- О якій годині ви плануєте прийти? – запитує Віктор Михайлович.
- Зранку. О десятій, якщо ви не проти.
- Добре, – Віктор Михайлович схвально киває, - вирішено, завтра о десятій. Чув, Арсен?
- Так, тату, – Арсен закочує очі.
Про що вони?
- Проведи Маргариту. Чого стоїш? – Віктор Михайлович насуплює грізно брови і одразу мило посміхається. Кумедний дядько.
- До завтра, – ми пожимаємо руки.
- На все добре, Маргарито.
Ми з Арсеном виходимо з ресторану, радісно підстрибуючи на сходинках.
- Я ж тобі казав, ти в мене молодчина, а ти хвилювалася! - він обіймає мене за плечі, ми сміємося щасливі, як діти. В нас обох чудовий настрій.
- Дякую, Арсен. Це все завдяки тобі, – я кладу руку йому на плече.
- Пусте, – він відмахується рукою.
- Ні, не пусте. Дякую, що віриш в мене.
#10748 в Любовні романи
#4212 в Сучасний любовний роман
#2398 в Жіночий роман
розбите серце, кохання і місто, владний герой і сильна героїня
Відредаговано: 29.06.2020