ІІІ розділ

Середа. Я прокидаюся‌ ‌о‌ ‌десятій‌ ‌годині.‌ ‌Нарешті можу‌‌ ‌влаштувати‌ ‌собі один день‌ відпочинку‌ ‌після‌ ‌навчання.‌ ‌Завтра зустріч з Кондратинським, а попереду‌ місяць ‌безсонних‌ ‌ночей‌ ‌за‌ ‌дизайн-проектом‌ ‌офісу.‌ ‌

Прямую‌ ‌в‌ ‌ванну,‌ ‌приймаю‌ ‌прохолодний‌ ‌душ, намагаюсь‌ ‌зібратися‌ ‌з‌ думками‌ ‌і‌ ‌скласти‌ ‌в‌ ‌голові‌ ‌план‌ ‌дня.‌ ‌Треба‌ ‌сходити‌ ‌в‌ ‌крамницю‌, а ще ‌зробити‌ ‌останні‌ ‌штрихи‌ ‌по‌ ‌дизайну‌ ‌ресторану, роздрукувати ескізи.‌ ‌Завтра все повинно бути бездоганно.

Повертаюся з крамниці, ‌підіймаюсь‌ ‌сходами‌ ‌на‌ ‌четвертий‌ ‌поверх‌.‌ ‌Руки‌ ‌‌зайняті‌ ‌пакунками з‌ ‌крупами,‌ ‌овочами,‌ ‌мінеральними‌ ‌добривами‌ ‌для‌ ‌квітів.‌ В сумці дзвонить‌ ‌телефон.‌ ‌Обперши пакунки об стіну,‌ ‌дістаю‌ ‌смартфон‌ ‌із‌ ‌кишені‌ ‌сумки.‌ ‌Невідомий‌ ‌номер.‌ Хмм…

- Алло.‌ ‌

- Добрий‌ ‌день,‌ ‌Маргарито.‌ ‌

Серце йокає. Чорт!‌ ‌Я‌ ‌не‌ ‌можу‌ ‌сплутати‌ спокійний хриплий баритон.‌ ‌Це‌ ‌Юрій.‌ ‌

- Добрий‌ ‌день,‌ ‌– вітаюся‌ ‌я.‌ ‌‌

- Маргарито,‌ ‌‌ви можете ‌сьогодні‌ ‌о‌ ‌шістнадцятій ‌годині‌ ‌під’їхати‌ ‌в‌ ‌офіс?‌ ‌–‌‌ діловим‌ ‌голосом‌ ‌запитує‌ ‌Юрій.‌ Я відтуляю смартфон, дивлюся на екран, зараз 15 годин дня.

- Так,‌ ‌можу‌.‌

- Тоді я зараз ‌‌надішлю вам‌ ‌адресу‌ головного ‌офісу.‌ ‌Візьміть‌ ‌із‌ ‌собою‌ ‌паспорт,‌ ‌ідентифікаційний‌ ‌код‌ ‌і‌ ‌банківські‌ ‌данні для‌ укладання ‌договору.‌ ‌

- Добре, через годину буду. -

- До‌ ‌зустрічі, ‌–‌ ‌він‌ кладе‌ ‌слухавку.‌

Стрімголов хапаю пакунки, підіймаюся в квартиру.

«О, хтось побачиться з цим красунчиком!» - чую радісний відголос підсвідомості. Відкидаю безглузду думку. Це робота і більш нічого.

Виставляю покупки на кухонний стіл. Телефон вібрує на столі. Повідомлення ‌від Юрія:

«Проспект Свободи, буд. 172, 4 поверх».

Значить робоче місце Юрія в головному офісі компанії. Круто, нічого не скажеш.‌

Одягаю світлі джинси, синю блузу з коротким рукавом. На очі потрапляють сережки з великим блакитним каменем. Зазвичай я не ношу прикрас, але зараз мені хочеться виглядати як найкраще. Одягаю їх. Чудово пасує до очей і одягу.

Дивлюсь на себе в дзеркало. Джинси облягають тонкі ноги, блуза вільно сидить на мені. Хмм… Мені здається чи я схудла. Стаю на терези, 50 кг, а до екзаменів було 52. Бачила б мене мама.

Застібаю воротник на останній ґудзик. Хоча ні, схожа на піонера. Розстібаю верхній ґудзик. Вдягаю білі туфлі на високому товстому каблуку. Заплітаю косу на виворіт.

Відображення в дзеркалі мене задовольняє. Такий собі Semi-formal, дрес-код саме для таких зустрічей.

Виходжу з автобуса. Ще‌ ‌з‌ ‌далеку,‌ ‌не‌ ‌дійшовши‌ ‌до‌‌ 16-ти поверхової‌ ‌скляної‌ ‌новобудови,‌ ‌бачу вертикальний напис по середині споруди –‌ «Derim-groups» срібними ‌буквами зі стальним переливом‌.‌

Заходжу в прохолодний, метушливий хол, підіймаюсь‌ ‌на‌ ‌четвертий‌ ‌поверх,‌ через декілька секунд ‌спрацьовує короткий звуковий сигнал, двері ліфту відкриваються.

Просторий хол головного офісу компанії дорого оздоблений у витриманому класичному стилі.‌ Так ось який він мозок компанії.

Дивани обтягнуті темно-зеленою шкірою, журнальні столики інкрустовані деревом,‌ ‌великі‌ ‌живі квіти розміром в зріст людини, ‌декілька‌ ‌камер відеоспостереження прикріплені на високій стелі,‌ картини в золотистих витончених рамках, плазмові‌ ‌телевізори‌.‌ ‌‌Все‌ ‌офісне‌ ‌меблювання‌ і‌ двері‌ ‌виготовлені з‌ ‌темного‌ ‌дерева. Далі видніється широкий коридор.‌ ‌Потрібно‌‌ ‌мотати‌ ‌на‌ ‌вус ‌вподобання‌ ‌та‌ ‌стилістику‌ ‌компанії.‌

‌Підходжу ‌до‌ ‌ресепшина‌ ‌за‌ ‌яким‌ ‌сидить‌ секретар – приємна‌ ‌блондинка, років близько 30.‌ ‌На‌ ‌її‌ ‌столі‌ стоїть ‌білий‌ ‌Мак‌ ‌бук,‌ ‌стаціонарний‌ ‌телефон,‌ ‌безліч паперів і різнокольорових папок.На ній червоний елегантний костюм: білосніжна блузка, піджак, брюки до щиколоток, чорні замшеві лодочки. Рівне світле зібране тонкою шпилькою, спадає на спину. На бейджі ім’я «Софія»‌ .

Вона відриває очі від екрана, пронизує мене зверхнім поглядом з під густих не природних вій. На її занадто нафарбованому обличчі з’являється крива глузлива посмішка. Якщо це її привітна посмішка, то я б не хотіла бачити її кожного дня.

- Добрий‌ ‌день,‌ ‌–‌ вітаюся я.

- Доброго‌ ‌дня, чим можу допомогти? – холодним тоном мовить вона.

- Я по запису, - її тонка брова підіймається від підозри. Чому я почуваю себе підлітком, який прийшов на підробітку? - Мені‌ ‌на‌ ‌16 годин до‌ ‌Юрія,‌ ‌– додаю для переконливості я.

- Прізвище.‌ ‌

- Е…Я‌ ‌не‌ ‌знаю‌ ‌його‌ ‌прізвище.‌ ‌Просто‌ ‌Юрій,‌ ‌–‌ ‌розгублено мотаю‌ ‌головою.‌ І справді, а чого він не сказав мені своє прізвище.

- Ваше‌ ‌прізвище,‌ ‌–‌ ‌наголошує‌ вона ‌на‌ ‌першому‌ ‌слові.‌ ‌

- ‌Стоянська‌. Стоянська ‌Маргарита.‌ ‌

Вона знову дивиться в екран. Я мну в руках ремінь сумки і розглядаю ультра тонкий білосніжний Мак бук останньої моделі. Завжди про такий мріяла.

Секретар Софія підіймає на мене округлені очі, знову дивиться на екран, тінь зморшки з’являється між тонко намальованим бровами. Вона різко випрямляється і люб’язно продовжує:

- Пройдіть‌ ‌в‌ ‌приймальню,‌ ‌будь ласка, вас вже чекають, ‌–‌ ‌вона‌ ‌показує‌ ‌рукою‌ ‌на‌ коридор.‌

Я киваю у відповідь, не розуміючи що вона могла там такого прочитати. Направляюсь в сторону потрібних дверей, по коридору других зліва.

З кожним кроком відчуваю як моє тіло охоплює страх. Тремтячою рукою відкриваю‌ масивні широкі ‌двері.‌ ‌Як‌ ‌і‌ ‌годиться‌ ‌в‌ ‌приймальні,‌ ‌не‌ ‌великім‌, але дорого обставленім ‌кабінеті,‌ ‌за‌ ‌робочим столом‌ ‌сидить‌ ‌приємна‌ на зовнішність ‌брюнетка, якій напевно також ‌близько‌ 30-ти‌ ‌років. На великому шкіряному дивані з права від дверей сидять два кремезних коротко стрижених чоловіків в чорних класичних костюмах. В одного з них я помічаю навушник в вусі, провід якого ховається під одягом. Вони обоє сканують мене поглядом. Я одразу розумію, що це ніхто інший як охорона.