І розділ

Обід. Ресторан. Після університету.

Краєвид‌ ‌дивував‌ ‌насиченістю.‌ ‌Центр,‌ з недавніх пір ‌рідного, розбудованого‌ ‌міста‌ ‌та‌ ‌ще‌ ‌й‌ ‌на‌ ‌початку‌ ‌літа‌ ‌–‌ ‌зачаровував.‌ ‌Цвірінчання‌ ‌пташок,‌ ‌прохолодні‌ ‌фонтани,‌ ‌затишні‌ ‌кав’ярні – по‌ ‌якій‌ ‌вулиці‌ ‌не‌ ‌пройдеш,‌ ‌все‌ ‌так‌ ‌мило,‌ ‌охайно, а ‌особливо‌ ‌на‌ ‌набережній‌  ‌Дніпра.‌ Все‌-‌таки‌ ‌красиве‌ ‌місто‌ ‌Кременчук!‌ ‌Знахідка‌ ‌для‌ ‌художників.

Спекотний‌ ‌літній‌ ‌день‌ ‌виштовхав‌ ‌містян ‌в‌  ‌кафетерії‌ ‌під‌ ‌тінь тентів ‌та‌ ‌дерев.‌ ‌Який‌ ‌там‌ ‌кабінет,‌ ‌які‌ ‌приміщення‌ ‌офісів?‌ ‌Літо!‌ ‌Літо‌ ‌в‌ ‌місті!‌ ‌

Декілька‌ ‌різнобарвних‌ ‌кульок‌ ‌морозива,‌ ‌коктейль,‌ ‌м’яке‌ ‌крісло‌ ‌і‌ ‌вид.‌ ‌Красивий, мальовничий‌ ‌вид‌ ‌на‌ ‌Дніпро...‌ ‌

На‌ ‌одній‌ ‌із‌ ‌таких тінистих‌ ‌‌вулиць‌ ‌Кременчука,‌‌ ‌розмістився‌ ‌ресторан‌ ‌сім’ї‌ ‌Кондратинських –‌ ‌«Камелія».‌ ‌Місце‌ ‌відпочинку, яке давно‌ ‌полюбилося‌ ‌місцевим‌ ‌жителям.‌ ‌Це ресторан батька мого друга Арсена‌.‌

Якщо коротко про нього. Арсену - 23, ми‌ ‌навчаємося‌ ‌на‌ ‌третьому‌ ‌курсі‌ ‌Кременчуцького‌ ‌державного‌ ‌університету.‌ ‌Я‌ ‌– на‌ ‌дизайнера,‌ ‌він‌ ‌на‌ ‌юридиста. Арсен‌ ‌місцевий,‌ ‌я‌ ‌приїжджа. Народилася в Кіровоградській області в місті Грушевому.‌

Затишний‌ ‌наполовину‌ ‌заповнений‌ ‌зал ресторану. Декілька‌ ‌галасливих‌ ‌компаній‌ ‌молодих‌ ‌людей,‌ ‌одна‌ ‌подружня‌ ‌пара‌ ‌місцевих‌ ‌інтелігентів,‌ ‌троє‌ ‌чоловіків‌ ‌з‌ ‌діловими‌ ‌виразами‌ ‌облич,‌ ‌декілька‌ ‌суто‌ ‌жіночих‌ ‌компаній,‌ ‌і‌ ‌за‌ ‌віддаленим‌ ‌столом‌ ‌я, в ‌навушниках,‌ ‌схилившись‌ ‌над‌ ‌листами‌ ‌паперу,‌ ‌старанно‌ ‌виводжу‌ ‌олівцем‌ ‌штори з бахромою.‌ ‌Озираю‌ ‌зал,‌ ‌стіни,‌ ‌вид‌ ‌з‌ ‌вікна‌ ‌і‌ ‌знову‌ ‌продовжую‌ ‌роботу‌ ‌над‌ ‌дизайном‌ ‌інтер’єру‌ ‌ресторану. Працюю над ним третій тиждень.‌

Через чотири місяці ресторану виповнюється ювілейні десять років. Віктор Михайлович (тато Арсена) забажав змінити інтер’єр.

Вже скільки років ресторан «Камелія» твердо тримається в четвірці кращих ресторанів Кременчука. Ресторан обставлений дорого і зі смаком, в усіх витримках авангардного стилю: з яскравими, чистими кольорами. Темно сині стіни з різким переходом в яскраво червоний колір, зонування бару і залу. Роботи художників авангардного напрямку, сірі квадратні столики, рожеві м’які стільці, високі блакитні торшери та мінімальна кількість декоративних елементів.

В моїх ескізах інтер’єр перевтілюється з добротного авангарду в стиль еклектики. Ще тоді, коли я перший раз відвідала цей ресторан, я побачила в уяві яскраву, стильну картинку оновленого образу інтер’єру, тож тепер залишилось перенести ідею на папір.

До того ж, забула представитися, я Марго. Я мрію стати відомим дизайнером і багато що роблю для цього. Але не думайте, нічого особливого, звичайна, така як всі. І так як усі –‌ з перебинтованою душею.

Моя надзвичайна і романтична історія кохання почалася чотири роки тому.

Чи здивувати когось розповіддю як 18-річна дівчина закохалася по вуха? Думаю, що навряд. Та і розповідати, як закінчилася найбільша любов мого життя зрадою і брехнею, не хочу. Кожен має свою.

Тому скажу коротко. Три роки тому я пройшла дев’ять кіл пекла. Довго відвикала, вчилася заново дихати, думати. Знайшла втіху в навчанні, книгах, роботі і, як не дивно, в самотності. Я ‌старанно‌ ‌оберігаю‌ ‌себе‌ ‌від‌ знайомств. Дружити чи допомогти з курсовою, прогулятися якось вечерком, будь-ласка, але не більше.

Звісно, хіба можна порівняти розмірене, стабільне життя з окриленістю! З щастям! Щастям, яке разом з тобою розділяють очі навпроти...

Отож і моя нова історія кохання почалася не з найприємніших спогадів та асоціацій. Я гнала любов від серця, як наляканий пастух жене отару вівець ховаючись від грози. Я тікала від неї, як мала дитина від надокучливої бджоли… Треба було багато чого зрозуміти, доки я змогла нарешті вгамувати каламуть душі. Але це все було потім. А поки що, я просто студентка, яка прагне отримати червоний диплом дизайнера та фінансової незалежності від батьків.

Офіціантка‌ ‌Аліна,‌ ‌ставляє‌ ‌переді‌ ‌мною‌ ‌на‌ ‌стіл гавайський коктейль. В спрагу, те що треба. Я‌ ‌знімаю‌ ‌навушники‌ ‌і‌ ‌посміхаюсь‌ ‌їй:‌ ‌

- Дякую.‌ ‌

- Як‌ ‌завжди,‌ з декількома часточками манго, ‌–‌ ‌додає вона і‌ ‌посміхається,‌ ‌від‌ ‌чого‌ ‌‌на‌ ‌її‌ ‌щоках з’являються ямочки‌.‌ ‌Як‌ ‌мило.‌ -‌ ‌Щось‌ ‌іще?‌ – вона кліпає великими карими очима.

- Аліно, скажи ‌Арсену,‌ ‌що‌ ‌я‌ ‌маю‌ ‌вже‌ ‌йти.‌ ‌

- Зараз‌ ‌скажу,‌ ‌–‌ ‌дівчина люб’язно киває та з‌ ‌тацею‌ ‌в‌ ‌руках‌ ‌граціозно‌ ‌мелькає‌ ‌поміж‌ ‌столиками‌ і ‌зникає ‌за ‌‌дверима‌ ‌кухні.‌ ‌

Я‌ ‌знову‌ ‌вдягаю‌ ‌навушники,‌ ‌роблю‌ ‌музику‌ ‌гучніш, вмикаю плейлист‌ з ‌композиціями‌ ‌Людовіка‌ ‌Ейнауді.‌ ‌

О,‌ ‌я‌ ‌можу‌ ‌слухати‌ ‌Ейнауді‌ ‌скільки‌ ‌завгодно.‌ ‌Саме‌ ‌під‌ ‌неокласичний ‌жанр‌ ‌музики‌ ‌я‌ ‌створюю‌ ‌дизайнерські‌ ‌проекти, прогулююсь ввечері набережною, подовгу сиджу на покинутому причалі.‌ ‌Впевнена,‌ вся ‌сила‌ ‌музичного‌ ‌мистецтва, як і мистецтва загалом,‌ – надихати!‌ Щоб в найсумніший день життя - хотілося жити!

‌Ще з далеку я бачу Арсена. Він наближається до мене розслабленою ходьбою. На ньому фірмовий костюм від Adidas: червона футболка, сині штани з білими смугами, масивні білосніжні кросівки. В нього красиве атлетичне тіло, густе чорняве волосся з проділом посередині. Карі‌ ‌очі,‌ ‌густі‌ ‌вії нагадують про його східне походження.