1

Наталка не встигає. Катастрофічно запізнюється на зустріч. Заклопотана повсякденними справами, жінка геть забула про невблаганний плин часу. А коли випадково глипнула на годинника, то побачила що на все про все у неї залишилися лише лічені хвилини. Якісь короткотривалі миттєвості за які вона повинна навести лад зі своїм одягом, хоч трішки причепурити зовнішність й подолати добру сотню метрів до старого дуба, що височів неподалік села. Там на жінку мав очікувати ВІН.

Скоренько переодягнувшись, поправивши зачіску і підмалювавши вуста Наталка прудко вискакує з дому. Наче юне дівчисько вона, ледь не біжучи, прямує до заповітного дерева, з кожнім кроком відчуваючи, як все сильніше й сильніше тріпоче її серденько. Від хвилювання і швидкої ходьби подих у жінки збився, тож майже досягнувши своєї мети, вона на кілька секунд завмирає, щоб хоч трішки відхекатися.

Він уже на обумовленому місці. Чоловік стоїть спиною до неї, опершись рукою на дуба. Мабуть про щось серйозно замислився, або просто милується мальовничими краєвидами, які розкинулися за селом, бо не зауважує того, що вона зупинилася за кілька кроків від нього. Теплий вітерець легко куйовдить посивілу чоловічу чуприну й приємно обвіває розпашіле від поспіху жіноче обличчя.

– Доброго дня! – врешті-решт наважується привітатися вона.

Чоловік обертається і соковитим баритоном відповідає:

– Здоров була, Наталко! Гарно виглядаєш сьогодні.

– Та як завше, – зашарівшись від компліменту, промовляє жінка.

Ці звичайнісінькі слова ніжно зігрівають її душу. Начебто нічого особливого він і не сказав, та коли вона чула такі приємності в свою адресу Наталка вже й не пригадає. Мабуть ще в часи далекої юності, від якої її вже відділяло понад два десятиліття. Та й то напевне тоді промовлялося це не від щирого серця, а так, заради красного слівця, щоб полестити вразливе дівоче самолюбство.

Насправді ж, як це не гірко усвідомлювати, та жінка ніколи не вважала себе писаною красунею. Звісно ж Наталка не була останньою потворою на селі, однак навіть серед її подруг можна було побачити значно гарніших і вродливіших дівчат ніж вона сама. Спершу це не надто турбувало юнку, та коли прийшла пора хлопчачих залицянь і романтичних побачень Наталка швидко відчула свою недоладність і незугарність.

Поки вертихвістки-колежанки підкоряли серця красеням-парубкам, вона сірою мишкою тулилася десь у непримітних закутках сільського життя. В клубі, на танцях, була нерішучою й пасивною. Ніколи не наважувалася першою підійти до хлопця, що познайомитися та просто потеревенити з ним. Про те щоб пококетувати чи пустити очима бісики юнакові, який сподобався, і мови вже бути не могло. Парубки ж запримітивши дивакувату відлюдькуватість Наталки, і самі особливо не нав’язували їй в компанію. 

А роки летіли. Незчулася як подруги-ровесниці знайшли собі суджених, повиходили за них заміж, народили дітей… Вона ж залишилася зануреною в море невідкладних справ й повсякденних турбот. Нудна робота в бібліотеці, одноманітне домашнє хазяйство, нечасті поїздки в райцентр стали основними подіями неприглядного життя молодої жінки. Про щось цікавіше й краще залишалося тільки мріяти і фантазувати.

І Наталка мріяла та фантазувала. Як і всі жінки вона прагнула зустріти свого принца на білому коні і все ще сподівалася на неземне кохання. В найпотаємніших закапелка своєї душі самотня бібліотекарка плекала надії про ніжного турботливого чоловіка, радісних галасливих дітей і дружню щасливу родину. Тільки з болем в серці розуміла, що все це лише її нездійснені ілюзії. Таке можливе лише в романтичних жіночих романах, яких вона, від нудьги, запоями читала на роботі. А в буденній реальності немає місця ні на казкового принца, ні, тим паче, на неземне кохання.

Однак тут Наталка помилилася, і в її одноманітному житті все ж таки з’явився такий жаданий принц. Трапилося це звичайного весняного дня, коли жінка знаходилася на своєму робочому місці, і знічев’я перегортала сторінки давно вже прочитаної й кілька разів перечитаної книги «Консуело». Несподіваний стук в двері відірвав її від такого «захопливого» заняття.

– Увійдіть! – гукнула Наталка неабияк заінтригована тим хто ж це завітав до неї. В епоху супутникового телебачення і всесвітньої мережі Інтернет, бажаючих взяти книгу в бібліотеці не знаходилося роками, тож це гарантовано не по роботі. Напевне котрась зі знайомих односельчанок заскочила, щоб просто потеревенити, подумала жінка і знову помилилася.

В бібліотеку ввійшов незнайомий чоловік. Бібліотекарка з зацікавленістю глипнула на нього, по жіночому оцінила. Відвідувач був середнього зросту, з вже помітним черевцем й густою копицею посивілого волосся на голові. Одягнутий простенько і охайно. З зовнішнього вигляду можна було зрозуміти, що він вже немолодого віку, проте ще й не старий дідуган, так, трішки підстаркуватий. Овальне обличчя мало якусь хворобливу блідноту, однак карі очі так і випромінювали радість і бадьорість, а на губах сяяла приязна щиросердна посмішка.

– Доброго дня! – чемно привітався невідомий.

– І вам доброго! – відповіла спантеличена жінка. Наступна фраза пришельця змусила її буквально очманіти:

– Скажіть будь ласка, – промовив сивочолий чоловік: – У вас не знайдеться якоїсь літератури на тему присадибного садівництва?

Мешкати в селі і питати книги про садівництво?!? Недоладність такого прохання була поза межею розуміння бібліотекарки. Вона навіть на мить подумала, що незнайомець навідався щоб розважитися й познущатися над нею. Та прохання прозвучало цілком серйозно і жінці не залишалося нічого іншого ніж відповісти дивакуватому відвідувачу: