4

Був уже обід, коли Джулі знайшла собі хоббі. Батько ще не прийшов з роботи, а мама займалася побутовими справами. Джульєтта вирішила почати малювати аквареллю, щоб не нудьгувати в похмурій обстановці. Вона все думала про те, що трапилося з нею за ці дні: вона переїхала, втратила своїх друзів, познайомилася з Європою і Аннабель Вандерсон. Нова сусідка справила на неї враження, в крайньому разі, коли мама піде на роботу, вона знайде з ким спілкуватися.

Намалювавши картину, Джулі примружилася й невдоволено похитала головою. Ні, все не так для неї. Вона закрила кімнату на ключ й вирішила до кінця обстежити свій новий будинок, але спочатку потрібно було знайти маму. На її подив, місіс Роусен була у себе в кімнаті й розкладала речі по поличкам.

− Мамо, ти зараз не дуже зайнята? − запитала Джулі, входячи у кімнату.

− Ні, а що?

− Пам'ятаєш, вчора тато розповідав про цей будинок. Я всюди була, крім горища, він говорив, що там гора речей, але чисто й безпечно. Так ось, я хочу побувати і там. Просто мені зараз трохи нудно і я хотіла знайти там щось цікаве. Ти ж не проти? − проговорила дочка й ніжно посміхнулась.

− Я? Ні. Але навіщо тобі лазити по цьому сміттєзвалищу непотрібних речей. Може, допоможеш мені по дому? Тим більше горище закрито, − місіс Роусен подивилася на дочку з надією в очах.

− Матусю, у тата є ключ. Я не знаю, чому мені раптом прийшла така ідея, просто весь цей раритет хотілося обдивитися. Я хочу написати подругам лист, але у мене все буденно, − відповіла Джульєтта.

− Гаразд. Я зараз знайду, але будь обережна, адже там зараз мало світла, щоб ти не забилася.

Чомусь згадуючи про своє примарне життя, яке тиждень тому було реальністю, Джулі подумала про горище і привидів. Тут жило досить багато сімей, які, напевно, зберігали вікову історію. За хвилину мама прийшла із ключем:

− Ось тримай, але будь уважна, ми тут живемо всього два дні, я сама ще не знаю: де і що лежить. На мою думку, краще тобі піти з батьком, а не самій.

− Але так цікавіше, мамо. Буде, що написати подругам, я не місцева, тому люблю пригоди і безрозсудність, − відповіла вона і зникла за дверима.

«Так, - думала вона, − тут я точно знайду щось новеньке, а не просто буду сидіти в кімнаті і чекати незрозуміло кого або чого. Даремно, що тут немає Саманти і Керрі. Було б весело. Так, про що це я? Це ж звичайне горище, що там прикольного. Може, і не йти, що я там забула ». Джулі мало не передумала йти на горище, але відступати було пізно, вона вже була біля горища, дух пригод захопив її, як фільм. Зітхнувши, вона повернула ключ і увійшла.

Те, що вона побачила, її не дуже вразило − це було звичайне напівтемне горище, де зберігався різний мотлох: старий диван, телевізор, якісь книги, картини і було маленьке вікно, через яке ледве проходило світло. Тут не було навіть розеток. Джулі захотілося все обнишпорити, щоб знайти хоч щось цікаве. Вона обережно почала переглядати книги. У них їй було все знайоме: Шекспір, Діккенс, Дюма, навіть Вальтер Скотт.

Остання книга, яка привернула її погляд була в синій обкладинці та більше нагадувала замітки. Вона була пошматована і перебувала в кінці ящика з книгами. Коли дівчинка уважніше розглянула її, то виявила, що це щоденник. Здавалося, в ньому не було нічого цікавого, просто хтось забув його або купив його у когось. Або це щоденник якоїсь знаменитої людини, куплений на аукціоні старожитностей. Все ці здогадки закружляли в голові Джулі, але коли вона відкрила його, її вразив рік написання. Це був справжній раритет!

Щоденник

Частина 1

1889 рік

Чому я захотів завести цей щоденник незрозуміло? Згадав. Доки мені нудно потрібно відволіктися. Записки саме те. Може хтось, колись знайде цей щоденник, тільки не мама. Я пишу вичавлені фрази. Нудно. Спробую розповісти про події із мого життя. Живу я тут цілу вічність (п'ятнадцять років), сусіди в мене нудні, батько вічно їздить на виїзди до хворих, він − сімейний лікар. Я вчуся в пансіоні, який знаходиться в 10 милях від мого будинку. Як, каже місіс Майєр: «У цьому пансіоні навчаються справжні джентльмени».

Так, в моїй школі вчаться «справжні джентльмени», які такі ввічливі, що в незручній ситуації говорять: «Пардон, мадемуазель». Самому смішно. На відміну від них, я не люблю прикидатися, якщо в мене є недолік, то я цього не приховую. Моє життя протікає повільно і нудно. Іноді хочеться пригод. Даремно, що їх немає ...

18 березня 1889 рік

Сьогодні мало не вигнали з пансіону. Ось тобі і пригоди! Тільки тиждень тому все було добре, а тепер ... Батько дуже незадоволений, що я побився з Майклом Гордоном. Але у мене-то були причини. Не можу його терпіти, він постійно хвалиться багатством батька, що скоро всі салони Лондона будуть його, він-то просто син засновника готелю. Ще постійно знущається над бідним Андріаном, в якого немає батька, а його мати ледве заробляє дітям і собі на життя. Мерзотник! Все обійшлося, вчителька пробачила цей маленький казус. Тепер я навіть на крок не можу наблизитися до Гордона.

25 березня 1889 рік

Ура! Нарешті у нас з'явиться хтось новенький на нашій тихій вулиці. Я сподіваюся, що нова сім'я буде більш привітна, ніж попередня, і я зможу знайти хоч когось з ким буде не так нудно. Так, я скаржуся на те, що у мене непримітна нудна вулиця, де тільки сидять вдома або йдуть на роботу, але думаю, скоро все стане по-іншому ...

Джульєтта була вражена від того, що знайшла. Вона мимохідь закрила щоденник, тому що почула, як мама піднімається сходами.

− Люба, ти тут? − запитала вона.

− Так, мамо. А чому ти тут?

− Батько приїхав з роботи. А ти і не чула?

− Ні. Я просто захопилася. Тут скільки цікавих книг. Думаю, я не буду сумувати, як раніше, − спокійно знизала плечима дочка місіс Роусен.