13

Джулі і Крісті цілу дорогу обмінювалися різними історіями. Джулі розповідала, як вона жила в Нью-Йорку, а Крісті про Лондон і свою сім'ю. Коли вони вийшли з автобуса,  Джулі вдихнула осіннє повітря і в неї почала зароджуватися паніка.

− Ось і мій будинок, − прозвучало це не дуже весело з вуст Джулі. Вона вже знала, що зустріне там своїх сусідів.

− Чудовий будинок, справжній раритет! Я б тут жила, − радісним тоном промовила подруга Джулі. В її очах можна було побачити захоплення, радість і задоволення.

− Я рада, що тобі сподобався мій новий будинок, але я сумую за своїм в Нью-Йорком, і мені здається, що скоро я туди повернуся. Давай ми швидше зайдемо в приміщення, а то щось стало прохолодно, а я не хочу, щоб ти захворіла, − Джулі начепила одну зі своїх безтурботних посмішок і повела Крісті до свого дому. 

Відкривши двері, дівчата почули у вітальні приємні голоси мами і Анни, вони щось обговорювали і мило сміялися.

− Вони вже тут, Крісті. Я думала, що ми могли б ще спокійно поспілкуватися і випити чашку чаю без них. Нічого, я зараз щось придумаю, напевно, зі сторони це виглядає дивно й дико?

Крістіна не встигла відповісти своїй подрузі, її погляд був прикутий до хлопця, який стояв в коридорі і дивився на неї і Джулі. «Племінник сусідки Джулі − Роберт», − подумала Крісті.

Їй здалося, що він ровесник її брата, хоча Джулі не згадувала скільки йому років. Він став наближатися і Джулі обернулася. Крісті встигла помітити шок, страх, недовіру та роздратованість на її обличчі. Сама ж міс Дойл нічого не розуміла і лише заворожено дивилася в його зелені очі.

− Здрастуй, Джульєтто! − посміхнувся Роберт і простягнув руку для привітання Крісті. 

− Як тебе звати? − посміхнувся він Крістіні, стоячи з простягнутою для вітання, рукою. Джулі продовжувала грати в мовчанку, що навіть Крісті стало ніяково: вона не збиралася знайомитися першою.

− Мене звати Крістіна Дойл, я − однокласниця і подруга Джулі. А тебе як? − Крістізлегка потисла руку Роберта. Вона була холодною, як лід, однак, її власна долоня теж не була теплою.

− Роберт Дарлайт, дуже радий знайомству, Крістіно! − він продовжував посміхатися, а Крісті розуміла, що її щоки горять від сорому без відомих на те причин.

Джульєтта, здавалося, потрапила в інший простір, де час зупинився. Дівчина боялась себе і своїх недоречних думок. Однак, вона раптово отямилася і взяла однокласницю під руку, щоб познайомити її з мамою. Їй було все рівно, що про неї та її вчинокподумає Роберт.

− Здрастуйте, Анно! Мамо, привіт. Це Крістіна, моя подруга. А це моя мама − місіс Роусен, − Джулі представила дівчинці свою маму і сусідку.

− Дуже приємно познайомитися з вами, − не вагаючись, відповіла Дойл.Подруга була ввічливою і привітною, що навіть Джулі початку заздрити її витримці.

− Роберт, йди сюди! − крикнула Анна своїм спокійним і привітним голосом. − Познайомся з подругою Джулі, − сказала вона, коли з'явився Роберт.

− Ми щойно познайомилися, тітко. Ти не чула, напевно, − посміхнувся Роберт присутнім. Як єдиний чоловік в будинку, він хотів всім подобатись.

− Джулі, дитинко, а ти чому стоїш мовчки? Покажи Крісті і Роберту будинок, свою кімнату, їм буде напевно цікаво, чим ти захоплюєшся, а я поставлю чайник, бо ви ж голодні, дітки. Ми з Анною заговорились про те й се. 

− Так, я ще та пліткарка, − жартівливим тоном відповіла Анна. −Давай я допоможу тобі, Наталі, − з цим обидві вийшли і залишили Джульєтту, яка стояла, як заворожена.

− Довго нам тут стояти, Джульєтто? З тобою дуже «весело», − відказав хлопець, показавши нудьгу на обличчі. Джулі проігнорувала хлопця, адже зрозуміла напередодні, що дискусія з Робертом – це пуста трата дорогоцінного часу, тому вона мило посміхнулася і відповіла:

− Влаштуємо невелику екскурсію, мої корінні великобританці!

− Вже краще, правда, Крістіно? − звернувся він до подруги Джулі. Крісті нічого не залишалося робити, як просто помовчати, вона не хотіла в перший же день знайомства в усьому підтримувати Роберта. Вона бачила, що Джулі виглядала нещасною, її сині очі були сумними. Замислившись, Крісті не помітила, як вони підійшли до кімнати Джульєтти.

− Заходьте, − тихо мовила Джулі.

− Ти граєш? − Крісті з посмішкою вказала на піаніно.

− Так, − також привітно усміхнулася Джулі. 

У той час Роберт сів за піаніно і почав грати Шопена, закривши при цьому свої очі. Джулі втупилася на нього, як і Крісті. Прекрасна мелодія заповнила кімнату. Джулі бачила, що він грає по пам'яті, адже на пюпітрі не було нот.

− Ти прекрасно граєш, − із захопленням в голосі сказала Крісті, але він тільки кивнув їй і подивився на Джулі, яка до сих пір не вірила, що це він утнув таке.

− Чудово, − Джулі прийшла в себе. Вона вперше похвалила малознайому людину, і в якійсь мірі не надто приємну їй. Але вона мусіла визнати, що їй сподобалося і навіть захотілося взяти в нього урок.

Здавалося, похвала Крісті і Джулі ніяк не вразила Роберта, він не зніяковів, а тільки знизав плечима і посміхнувся:

− Довгі роки практики або, може, це у мене в крові зачаровувати юних дівчат, − тут його погляд перевівся на стіл Джульєтти, де недбало була покладена синя книга. Помітивши, куди він дивиться, Джульєтті захотілося схопити щоденник і втекти, але вона тільки спостерігала за його реакцією. Він примружився, поглянув на неї і посміхнувся, наче розгадав таємницю Джульєтти.

− А в який ти школі вчишся, Роберт? − запитала Крісті, щоб уникнути незручностей, які виникли між ним і Джулі. Джульєтта подумки віддячила її.