Історія IX: Третій Спас. Яблуко розбрату

Вікторія не вірила в Бога, вона вірила в здоровий глузд. Для неї покинутий хутір на Сумщині був не місцем містичної сили, а просто красивою, занедбаною локацією з високим рівнем автентичного вайбу. Покручені яблуні, що проростали крізь розбиті вікна порожніх хат, виглядали в об’єктиві її iPhone як вишукане мистецтво.

Було 18 серпня. Повітря над садом стояло важке, перенасичене ароматом меду, що бродив, і вогкої землі. Яблука на гілках здавалися занадто важкими для цього світу; вони гнулися до трави, наче благали, щоб їх зірвали.

— Пані, не беріть до рук... — старий Микола, їхній випадковий провідник, зупинився біля хвіртки, що трималася на одному іржавому завісі. — Завтра Спас. До Спаса яблуко — то гріх. А в цьому саду — то вирок.

Вікторія лише знизала плечима, налаштовуючи стабілізатор на телефоні.

— Миколо, ну який гріх у двадцять першому столітті? Це просто фрукт. Я не можу серйозно вірити, що Бог образиться на мене через яблуко. Люди люблять красиві легенди, але вони ще більше люблять гарну картинку в стрічці.

— Це не легенда, — голос старого став сухим, як тертя каменя об камінь. — Ви ж знаєте, чому жінки, що діток поховали, не їдять яблук до Спаса? Бо на тім світі Бог дітям золоті яблучка дає. А як мати тут з'їсть раніше — її дитині не дістанеться. Вона плакатиме з порожніми руками. А цей сад... він закладний. Тут кожне дерево посаджене на спомин про тих, хто не встиг вирости. Ці яблука — їхні.

Вікторія глянула на дерево в центрі саду. Воно було велетенським, а його плоди мали колір настільки глибокий, що здавалися майже чорними в променях вечірнього сонця. Під ногами хрустіла падалиця, але дивно — яблука на землі не смерділи гниллю. Вони пахли дитячою присипкою та чистим, свіжим льоном.

Вона простягнула руку до найбільшого плоду. Він був крижаним, наче його щойно дістали з глибокого льоху, і таким гладким, що шкірка здавалася натягнутою людською шкірою. Вікторія піднесла його до обличчя, вдихаючи солодкий аромат, і впилася зубами в м’якоть.

Почувся виразний, вологий звук, наче гострий ніж розрізає сире м'ясо. Гаряча, густа рідина — солодка, але з виразним металевим присмаком крові — бризнула їй на губи й підборіддя, заляпавши світлу сукню.

Вікторія заціпеніла, дивлячись на укушений плід у своїй руці. З-під шкірки витікав темний, майже чорний сік. Але аромат був таким запаморочливим, що вона, не контролюючи себе, проковтнула перший шматок. На мить у тінях під сусідніми деревами з'явилися маленькі біляві фігури. Вони не рухалися. Вони просто мовчки дивилися на її рот. Вони бачили, як Вікторія пережовує їхню єдину радість, їхнє золоте яблуко, перетворюючи його на звичайний кадр для екрана.

Вранці Вікторія прокинулася від звуку, який спершу прийняла за бурчання живота. Але це було не бурчання — це був тихий, порожній рид, що йшов прямо з її нутрощів, наче всередині неї плакала дитина. Шлунок стиснувся від дикого, неприродного голоду.

Вона спустилася до ресторану готелю і взяла тарілку зі свіжою випічкою. Круасани пахли божественно, але щойно вона піднесла шматок до рота, зір дивно здригнувся. Ніс відчував запах гарячого масла, але очі бачили жах: на тарілці замість золотавого тіста лежав пухкий згусток вологої вати, перемішаний із сірим попелом. Вона спробувала з’їсти свіже зелене яблуко, але в її пальцях воно миттєво вкрилося сизою цвіллю, а шкірка зморщилася, стаючи схожою на стару людську плоть.

«Це галюцинація, — наказала вона собі, заплющуючи очі. — Просто жуй і ковтай».

Вона запхнула шматок випічки в рот. Смак був неймовірним — масляним, танучим і солодким. Але щойно вона зробила ковток, горло звело судомним спалахом. Вона відчула, як сухий, гарячий попіл забиває її трахею. Вікторію сильно знудило, але на підлогу з її рота випало лише кілька засушених, білих пелюсток яблуневого цвіту.

Ближче до вечора Вікторія вже не могла стояти. На її руках крізь шкіру почали проступати дивні круглі плями коричневого кольору, наче на плодах, що починають псуватися від серцевини.

У двері її номера тихо постукали. Це був звук, наче хтось ритмічно б'є дерев'яною ложкою об одвірок.

— Ми хочемо їсти... — пролунав тонкий, свистячий голос крізь щілину. — Ти з’їла наше золоте. Тепер твоя черга бути нашою стравою.

Вікторія більше не відчувала страху — лише дику, первісну тягу назад до того самого закинутого саду. Вона виповзла на вулицю, коли сонце вже торкалося горизонту, фарбуючи небо в колір перестиглої вишні. Шкіра на її ногах стала сухою, вона тріскалася, оголюючи під собою не м’ясо, а волокнисту структуру, схожу на деревину.

Коли вона переступила межу саду, семеро дітей уже чекали на неї. Вони стояли колом навколо центральної яблуні, тримаючи в руках порожні глиняні миски та дерев’яні ложки. Посеред галявини стояв старий стіл, накритий білим саваном. На ньому лежали сім великих, ідеально гладких золотих яблук. Від них ішов запах кориці, ладану й гарячого м'яса.

Діти дивилися на неї своїми порожніми, незрячими очима.

— Ми голодні, — прошепотів найменший хлопчик.

Вікторія відчула, як її власне серце всередині грудей судомно стислося і завмерло, перетворившись на сухий, зморщений плід. Вона поглянула на стіл і в ту ж мить зрозуміла: ці сім золотих яблук на савані — це вже не фрукти. Це були яблука, вирощені з того, що ще вчора називалося Вікторією.

Найменший хлопчик підійшов до столу, взяв перший золотий плід і впився в нього зубами. Вікторія не відчула фізичного болю, але з її грудей вирвався німий крик, а пальці на руках остаточно витягнулися, перетворюючись на тонкі сірі гілки. Її стопи пустили коріння в глибокий вогкий ґрунт, жадібно п’ючи підземну воду. Тіло застигало, вкриваючись міцною лакованою корою.

Зранку в Instagram Вікторії опублікувався останній запланований пост. На фото вона була сяючою та успішною, з рубіновим яблуком у руках. Підпис під фото закликав: «Справжня краса вимагає повної віддачі. Відчуйте смак традицій до останньої крихти».