Історія VII: Нічниця

Олена звикла до складних дітей, але Марко був іншим. У свої п'ять років він мав погляд людини, яка бачила кінець світу і змирилася з ним. Заміський будинок родини Гнатюків був наповнений тишею, але це була не спокійна тиша лісу, а напружена німота вакууму.

— Головне правило, Олено, — сказала мати хлопчика, не дивлячись няні в очі, коли вони стояли в коридорі перед дитячою, — ніколи не вимикайте нічник у його кімнаті. І якщо він почне говорити про гостей — просто не заплющуйте очі.

Олена лише ввічливо кивнула, списавши це на хронічну втому батьків. Але коли вона вперше зайшла до кімнати, її професійний спокій дав тріщину. Усі іграшки — від плюшевих ведмедиків до маленьких олов'яних солдатиків — були розгорнуті обличчям до стін. Кімната виглядала так, наче всі її іграшкові мешканці одночасно відвернулися від чогось огидного в самому центрі простору.

— Навіщо ти це зробив, Марку? — запитала Олена, намагаючись повернути одного солдатика назад.

— Не треба, — голос хлопчика був сухим, наче шелест старого паперу. — Вони приходять у кутки, коли ти моргаєш. Якщо іграшки будуть дивитися, вона виколе їм очі. Вона не любить свідків.

Ніч почалася о десятій. Олена сиділа в старому кріслі-качалці, яке тихо рипіло при кожному русі. У кімнаті пахло сухим чебрецем і лавандою. Марко лежав у ліжку, але його очі були широко розплющені. Його повіки були червоними, запаленими від нескінченного неспання.

— Олено, — прошепотіла дитина, — ти знаєш, скільки триває одне моргання?

— Частку секунди, сонечко.

— Чотириста мілісекунд, — уточнив він, не кліпаючи. — Для неї це ціла вічність. Вона живе в цій темряві, поки твої очі зачинені. Кожен раз, коли ти заплющуєш їх, вона вшиває себе в наш час.

Олена відчула перший напад утоми лише за годину. Повітря в кімнаті стало густим і прохолодним. В очах з'явилося прикре печіння. Слизова пересохла, мозок почав вимагати зволоження.

Кліп. 

Це сталося мимоволі. Короткий спалах темряви. Чотириста мілісекунд.

Коли вона розплющила очі, серце впало кудись у живіт. Крісло-качалка, що стояло в протилежному кутку кімнати, тепер опинилося посеред килима. Воно було порожнім, але все ще ледь помітно погойдувалося. На сидінні лежала довга, іржава швейна голка.

— Ти моргнула, — тихо сказав Марко. Він навіть не повернув голови.

Олена змусила себе заспокоїтись. «Просто втома, — подумала вона. — Мені здалося». Вона підвелася, взяла голку і поклала її на комод, намагаючись не дивитися в темні кутки.

Кліп. 

Ще один короткий спалах темряви.

На підлозі біля комода тепер лежав жмут довгого, сивого людського волосся, переплетеного з сухою травою. А настільний календар, що стояв поруч із фотографією родини Гнатюків, чомусь показував дату на рік назад. Олена відчула, як липкий страх поповз по спині. Вона витерла холодний піт із чола.

Кліп.

На дзеркалі шафи, прямо навпроти неї, з'явився тонкий, чіткий напис, вишкрябаний чимось гострим по склу: «Ближче».

Паніка змусила її діяти. Олена різко схопила Марка на руки, вискочила в коридор і кинулася до сходів. Треба було просто вийти з будинку, сісти в машину й поїхати геть. Вона майже добігла до вихідних дверей, коли очі знову судомно закрилися.

Кліп.

Коли її повіки розплющилися, вона стояла не в коридорі. Вона знову сиділа в кріслі-качалці у дитячій кімнаті. Марко знову лежав у своєму ліжку. Простір замкнувся, але тепер у кутку шафи стояла Вона.

Істота була високою, загорнутою в сіру брудну тканину, схожу на саван. Вона не рухалася, поки на неї дивилися, але Олена відчувала її присутність кожною клітиною тіла. У руках істота тримала голку, за якою тягнулася та сама чорна нитка з волосся. Наступний кліп Олени тривав трохи довше, і вона не побачила удару — вона просто відчула німий, тупий натяг під шкірою брови.

Коли вона розплющила очі, права повіка більше не належала їй. Вона була жорстко зафіксована в розплющеному стані. Тонка чорна нитка з'єднувала її з верхнім хрящем брови.

Ще один кліп — і такий самий натяг зафіксував ліве око.

Вона більше не могла заплющити очі. Сльози вимивали зіниці, але повіки залишалися пришитими до кістки. Істота не намагалася вбити її фізично. Вона крала її час, зшиваючи хвилини докупи і забираючи спогади. Олена спробувала згадати ім'я своєї матері, але в голові була лише порожнеча і сухий шелест лаванди. Вона подивилася на Марка. Хлопчик дивився на неї з глибоким, німим жалем. Його власні нитки на повіках давно вросли в обличчя.

— Вона не приходить з лісу, Олено, — прошепотів він. — Вона приходить з нас. Моя мама не спить, тато не спить... Коли ми виснажені, вона стає нашою єдиною реальністю. Вона вшиває себе в нашу історію.

Світанок не приніс порятунку. Ранкове світло, що пробивалося крізь фіранки, здавалося Олені гострими лезами, які кололи оголені зіниці. Вона сиділа в кріслі, застигла, як порцелянова лялька, а її погляд був намертво прикутий до стіни.

Вона нарешті придивилася до іграшок, які стояли обличчям до шпалер. І крізь сльози помітила те, чого не бачила раніше. Це не були олов'яні солдатики. Це були висушені, зменшені тіла людей. Їхні роти були акуратно зашиті хрестиком, а з-під повік блищали пришиті чорні ґудзики.

Світ навколо втрачав кольори, стаючи сірим попелищем. Олена відчувала, як її власне «я» розчиняється, перетворюючись на частину цієї кімнати.

Минув тиждень. До паркану будинку Гнатюків під'їхало таксі. Молода дівчина Оксана, сповнена ентузіазму, вийшла на ґанок із резюме в руках. Її зустріла господиня дому — з бездоганною зачіскою, втомленими очима та ледь помітними темними цятками біля брів.

— Проходьте, Оксано. Марко дуже чекав на нову няню. Наша попередня працівниця... раптово звільнилася.

Оксана посміхнулася, намагаючись справляти гарне враження. Вона зайшла до вітальні. На стіні, серед інших сімейних портретів, висіла велика стара фотографія родини Гнатюків, зроблена ще п'ять років тому, коли Марко тільки народився.