Історія V: Повітруля

Артем повернувся з Кавказу іншим. У його київській квартирі на 16-му поверсі, де раніше панувала стерильна тиша та запах дорогої кави, тепер оселився звук. Це не був гул вулиці за зачиненими металопластиковими вікнами. Це був свист, що йшов із його власних грудей — тонкий, сухий, наче десь глибоко під ребрами розірвався крихітний альпіністський балон.

Перші три дні він намагався діяти раціонально. Оскільки напад починався ближче до вечора, Артем записався до найкращого приватного пульмонолога в місті. Він сидів у світлому кабінеті й розгублено слухав лікаря, який уже втретє переглядав знімки комп'ютерної томографії. 

— Легені чисті, Артеме. Ви абсолютно здорові.

 — Але я чую свист, — чоловік притиснув долоню до грудної клітки. — Воно заважає спати. 

— Тоді проблема не в легенях. Можливо, це психосоматика на тлі стресу під час сходження. Відпочиньте.

Проте заспокійливе не допомагало. Щойно сонце сідало за горизонт, тиск у спальні починав змінюватися. Він падав так різко, що закладало вуха, а кімнатне повітря ставало щільним і важким, наче рідке скло. Потоки рухалися навколо ліжка за власною логікою, торкаючись обличчя з ледь чутним, сухим шурхотом.

На четверту ніч, коли свист у грудях став настільки голосним, що заважав думати, Артем сів перед ноутбуком. Він відкрив папку з медіафайлами зі свого останнього сходження на Ельбрус, намагаючись згадати, коли саме все почалося. Він знайшов відео, записане на камеру GoPro за двісті метрів до вершини, біля глибокої ущелини, яку місцеві балкарці обходили десятою дорогою. На відео була шалена хуртовина. Біла стіна, крізь яку Артем пробивався сам, бо провідник наввідріз відмовився йти далі, запевняючи, що там «гуляє крижана діва».

На записі було чути лише шалене ревіння шторму і важке, хрипке дихання Артема в маску. Раптом звук змінився. Крізь гул вітру прорвався тонкий, майже музичний свист. Зображення на секунду розсипалося цифровими завадами, і в цьому білому шумі снігу на мить проступив високий, напівпрозорий силует — вихор, що на секунду набув форми жіночої постаті.

Артем поставив відео на паузу і збільшив кадр. Його пальці затремтіли на мишці: крізь цифровий шум було чітко видно, що прозорий силует дивиться просто в об'єктив. На збільшеному кадрі йому здалося, що силует усміхається. На відео Артем раптом застиг, власноруч зірвав із себе кисневу маску, зробив глибокий, жадібний вдих крижаного ефіру і впав на коліна. На цьому запис обривався.

У горлі пересохло. Артем відшукав у контактах номер того самого гіда, який спускав його потім до табору. Незважаючи на пізню годину, він набрав номер. На диво, гудки йшли довго, але слухавку нарешті зняли. На тому кінці дроту чулися глухі звуки гірського селища. 

— Шаміль? Це Артем, із Києва. Пам'ятаєш мене? — Артем говорив важко, періодично ковтаючи ротом прохолоду кімнати. 

На кілька секунд настала тиша. Потім хрипкий голос відповів: 

— Пам'ятаю. Твій батько мені два дні тому дзвонив, питав, як ти спускався. 

— Шаміль, зі мною щось не так... Після тієї ущелини. Лікарі нічого не знаходять, але в мене в грудях свистить. Наче всередині мене щось ходить по колу. 

Зв'язок на мить тріснув. Гід глибоко зітхнув. 

— Ти все ще чуєш свист? — тихо запитав він. 

— Так. Зараз чую. 

— Тоді вже пізно. Не треба було маску знімати. Воно тепер не вийде. 

У слухавці пролунали короткі гудки.

Артем повільно опустив руку. У квартирі знову засвистіло.

Наступного дня Артем спробував виїхати. Він зібрав невелику сумку, щоб переїхати в готель ближче до Дніпра, сподіваючись, що густа, волога низина принесе полегшення. Але коли він підійшов до вхідних дверей і взявся за клямку, у коридорі раптом згустився холод, перетворившись на пружну стіну. Натиск став таким сильним, що Артема з усього розмаху штовхнуло назад у кімнату, а з носа потекла тонка, гаряча цівка крові. Протяг заблокував його, як у в'язниці.

Коли настала ніч, він уже не міг керувати власним диханням. Крижаний порив сам вривався в його відкритий рот — пружний, твердий, наче рідкий азот. Він закачувався всередину, розпираючи грудну клітку так, що шкіра між ребрами натягнулася, як пергамент на барабані. Разом із цим холодом приходив спокій. Небезпечний спокій. У голові спалахували бачення білих снігів, німого урагану і вершин, де немає нічого живого.

О третій ночі телефон на підлозі спалахнув — дзвонив батько. Це був єдиний зв'язок із реальністю. Артем сповз із ліжка, судомно простягнув руку й натиснув «прийняти», притискаючи слухавку до вуха. 

— Сину? Ти як? — пролунав далекий, теплий голос. — Мені Шаміль дзвонив, сказав якусь дурницю про маску... Ти в порядку? Чому ти мовчиш?

Артем відкрив рот. Він відчайдушно, до сліз, хотів вимовити одне єдине слово: «тату». Він хотів, щоб його почули.

Натомість увесь об'єм холоду всередині його грудей раптом стиснувся в один залізобетонний вузол, а потім різко вирвався назовні під страшним тиском. Замість людського голосу з горла вилетів такий потужний звуковий удар, що динамік телефону миттєво луснув із сухим тріском. Струмінь пари вилетів з рота разом із кривавим клоччям розірваних зв'язок, а величезне панорамне вікно спальні від цього пориву вкрилося густою павутиною тріщин.

Він випустив слухавку. Руки ставали напівпрозорими. Пальці втрачали колір і обриси, ніби їх повільно стирали гумкою.

У паніці Артем кинувся до потрісканого вікна. Надія була одна — розбити скло, вирівняти цей скажений тиск із розпеченим літнім містом, дозволити вихору вийти назовні. Він з усього розмаху вдарив плечем у шибку.

Осколки з дзвоном полетіли вниз із 16-го поверху. Але очікуваного порятунку не відбулося. Навпаки — увесь важкий повітряний стовп із вулиці за частку секунди з диким ревом всмоктався в його легені, наче в гігантську лійку.

Стався короткий вибух, який схлопнувся всередину кімнати. Тіло Артема просто розчинилося, перетворившись на хмару піднебесного туману та мільярди мікроскопічних кристалів льоду, що розлетілися по стінах.