Історія IV: Ніч безголов’я

Максим поправив на переніссі окуляри з доповненою реальністю. Перед його очима розгорталася цифрова сітка: теплові карти, траєкторії руху вітру, щільність біомаси. Його стартап «Eco-Trace» мав стати революцією — «Google Maps для дикої природи».

— Кожна гілка під контролем, — кинув він у петличний мікрофон, записуючи черговий сегмент для інвесторів. — Ми приборкуємо хаос гір. Дикість — це просто брак даних.

Поруч з ним Аня, провідна аналітикиня, перевіряла сигнал дрона. Ігор, технічний директор, тягнув на собі кофр із «розумними» камерами. Вони виглядали як прибульці з майбутнього серед цих столітніх дерев. Старий Микола, їхній провідник, зупинився біля каменя, що нагадував застигле в крику обличчя. Він виплюнув самокрутку і подивився на Максима з сухою відразою.

— Далі я не піду, паничу. Там — межа.

— Миколо, мы платим вам за супровід, — Макс не відривався від планшета. — Нам лишився кілометр до вершини.

— Повертайте, — хрипко відповів старий.

— Чому?

— Бо потім уже не захочете.

Він розвернувся і пішов назад, швидко розчиняючись у сірому підліску. Максим лише знизав плечима.

За годину підйому сталося перше «диво»: квадрокоптер, що летів попереду, просто зупинився в повітрі. Його пропелери шалено оберталися, але апарат завис на місці, наче його затисло в невидимих лещатах. А потім пластик тріснув, і дрон каменем упав у папороть.

— Навігація повністю летить, — прошепотів Ігор, дивлячись на екран. — На картах збій.

Максим не чув його. Він відчув дивний дискомфорт у роті. Ясна нили, а власні зуби здалися занадто тупими й незручними. Йому раптом нестерпно захотілося зняти трекінгові черевики. Штучна мембрана пекла шкіру. Захотілося відчути пальцями вогкий, холодний мох.

Вони вийшли на галявину, і Аня раптово застигла. Посеред кола з чорних смерек стояло дерево, якого не було на жодній супутниковій карті. Воно було білим, повністю позбавленим кори. На його гілках висіли людські кістки, а на самій верхівці колихалися від вітру десятки висушених сірих вух. Коли повітря проносилося крізь цю крону, ліс наповнювався низьким, утробним гулом.

Максим опустив погляд на планшет. Екран AR-окулярів блимнув. Програма розпізнавання біомаси вивела на дисплей зелену рамку фокусу, яка зачепила порожній простір між деревами. На екрані з'явився системний напис: «Об'єкт: Людина (4)».

Але їх на галявині було троє.

Максим підняв голову — перед ними нікого не було. Тільки густа, важка тінь залягла між стовбурами. Стовбури здригнулися від ритмічного, глухого удару, наче хтось велетенською долонею бив по корі.

Гуп. Гуп. Гуп.

Він знову поглянув на дисплей. Рамка фокусу почала стрімко наближатися до них. Цифра змінилася: «Об'єкт: Людина (2)».

— Що з мережею?.. — пробурмотів Ігор. Його голос змінився, став глухим. Він сидів на колінах прямо в багнюці й заштовхував бруд у рот жменями, ковтаючи його з якимось диким, глибоким задоволенням.

Аня стояла поруч, але її рухи стали ламаними. Вона повільно, плавно опускалася на чотири кінцівки, скидаючи з плечей рюкзак.

У кишені Максима завібрував iPhone — прийшло сповіщення: «Низький рівень заряду».

Паніка нарешті пробила заціпеніння. Максим вихопив телефон, намагаючись набрати номер екстреної служби. Але пальці стали незграбними, важкими, вони не потрапляли по сенсору. Він хотів крикнути Ігорю, щоб той збирав речі, але зрозумів, що забув слово «рюкзак». Забув назву свого стартапу. Натомість його ніздрі судомно роздулися — він упіймав у повітрі запах свіжого, теплого сліду, що вів у хащі.

Дратуючись від настирливого писку гаджета, який усе ще вимагав якоїсь зарядки, Максим з усієї сили розбив його об камінь. Осколок екрана глибоко розрізав йому долоню. Побачивши власну кров, Максим не відчув страху. Він підніс руку до обличчя і злизав її. Гарячий, залізистий смак викликав у голові такий спалах, що він упав на карачки поруч з Ігорем. Запах, що йшов із хащів, став нестерпно прекрасним: вогкий мох, стара кров і дика, безмежна свобода.

З темряви почувся низький, вібруючий сміх. Він котився над землею, змушуючи вібрувати кістки черепа.

Аня першою зірвалася з місця, м'яко і беззвучно кинувшись у підлісок. За нею, низько притискаючись до трави, вистрибнув Ігор. Максим ще намагався вчепитися за залишки свого імені, але останні людські думки про стартап і гроші згасли. Їх замінив чистий інстинкт.

Він почув запах. За два кілометри від них, біля скелястого обвалу, біг старий Микола. Його серце калатало, як переляканий заєць, і цей стукіт лунав у вухах Максима як солодкий клич.

Вони наздогнали провідника біля каміння. Микола важко дихав, виставивши попереду себе мисливський ніж. Рука старого тремтіла, коли він дивився на три покручені постаті, що оточували його в сутінках — істоти у клаптях фірмового одягу, з витягнутими обличчями й оголеними, гострими зубами. Старий опустив ніж. На його обличчі не було подиву.

— Я ж казав, — тихо промовив він. — Повертати треба було тоді.

Максим нахилив голову. З його власного горла вирвався потужний, гучний рик. Максим стрибнув першим.

Через три дні рятувальний гелікоптер завис над галявиною з білим деревом. Рятувальники спустилися на тросах, тримаючи автомати напоготові.

— Чисто! — крикнув командир групи. — Тільки покинуте спорядження.

Один із техніків підняв із багнюки потрощений iPhone Максима. На диво, герметичний корпус зберіг плату, і коли пристрій підключили до портативного живлення, екран спалахнув. На ньому відтворилося останнє автоматичне відео, записане хмарним трекером «Eco-Trace».

На відео не було монстрів. Там були три людини, які стояли на чотирьох кінцівках посеред болота. Їхні обличчя були вимазані чорною землею, а в зубах вони тримали шматки сирого м'яса. Вони дивилися прямо в камеру і сміялися — дико, беззвучно, вигинаючи тіла під неможливими кутами. А позаду них, у розмитому фокусі темряви, височіла величезна, розмита тінь, яка повільно тримала руки на їхніх загривках.