Історія ІІ: Кривий танець

— Та ну, дивіться, який контент! Це ж розірве ТікТок! — Андрій виставив телефон на стабілізаторі, ловлячи в кадр кривавий захід сонця над річкою. Віка і Денис сміялися, відкорковуючи пиво. Вони приїхали сюди «чисто пофлексити» на природі. Намети, сонячні панелі, дорогі камери — вони привезли цивілізацію туди, де мобільний зв'язок зник ще тридцять кілометрів тому.

— Чуваки, гляньте туди, — прошепотіла Віка, вказуючи на затон.

Там, у воді по коліна, стояли жінки. Їх було п’ятеро. Вони були в довгих білих сорочках, що намокли й облепили тіла, як савани. Вони повільно опускали на воду вінки, щось монотонно наспівуючи. Голоси зливалися в один низький гул, від якого дивно вібрувало в зубах.

— О, етно-перформанс! — Денис увімкнув потужний ліхтарик і спрямував яскравий промінь прямо на жінок. — Ей, дівчата! Посміхніться для сторіз!

Спів обірвався миттєво. Настала така тиша, що стало чути, як кров пульсує у скронях. Жінки не обернулися. Вони просто почали повільно заходити глибше, поки не зникли під чорною гладдю води без жодного сплеску.

— Оце кріпово... — пробурмотів Андрій, продовжуючи знімати.

Він повів камерою вбік і завмер. Біля самої води, спиною до них, стояла дівчина. Її мокре волосся було переплутане з річковою травою. Вона не рухалася. Андрій підійшов ближче, сподіваючись на крутий крупний план.

— Дівчино? Ви з ними?

Вона почала здригатися. Спочатку Андрій подумав, що вона плаче, але потім зрозумів: вона сміється. Це був абсолютно беззвучний сміх — тільки плечі ходили ходором, а тіло вигинали судоми. Коли вона почала повільно повертати голову, Андрій побачив, що шия в неї крутиться під неприродним, нелюдським кутом, ніби кістки всередині стали рідкими.

Вона не вимовила жодного слова, але її роззявлений у беззвучному реготі рот був чорнішим за саму ніч.

— Валимо, — тихо сказала Віка. Її голос тремтів. — Прямо зараз.

Вони кинулися в гущавину, туди, де ще десять хвилин тому була чітка просіка до їхнього джипа. Але ліс перетворився на лабіринт. Дерева здавалися занадто однаковими, а гілки перепліталися над головами так щільно, що повністю закрили небо.

Кожні п’ять хвилин бігу вони опинялися на тому самому місці — біля розкиданого багаття та трьох порожніх банок з-під пива.

— Це неможливо, ми біжимо прямо! — кричав Андрій, дивлячись на екран телефону. Навігатор божеволів: стрілка компаса крутилася зі швидкістю вентилятора, а на мапі замість доріг з'явилися дивні фрактальні візерунки. Нарешті екран блимнув і видав єдине сповіщення: 

«Ви вже тут. Відстань до виходу: ∞».

— Дивіться... — Віка вказала ліхтариком на пісок біля своїх ніг.

Навколо них, на вогкій землі, з'явилися сотні мокрих відбитків босих ніг. Вони не просто з’явилися — вони виникали прямо зараз, вдавлюючись у землю під невидимою вагою. Хтось ходив навколо них у щільному колі. 

Чвак... чвак... чвак... — звук кроків у багнюці ставав дедалі ближчим.

— Денисе, не відставай! — гукнув Андрій.

Але Денис стояв біля самого краю берега, куди вони знову вибігли. Річка більше не текла — вона була нерухомою, як чорне скло. Його обличчя в промені ліхтаря здавалося блідим, а зіниці розширилися, майже повністю поглинувши райдужку.

— Вона не сердиться, — раптом тихо сказав Денис. Його голос був абсолютно спокійним, аж ніяк не панічним. 

— Хто «вона»? Денисе, відійди від води! — Віка смикнула його за рукав.

З води піднялася рука. Вона була білою, розпухлою від довгого перебування в річці. На вказівному пальці блищала знайома золота каблучка. Така сама, як у матері Дениса, яка втопилася п'ять років тому.

— Синочку... — прошепотіла вода. Або це був просто шурхіт очерету.

Денис зробив крок вперед, занурюючись у мул по кісточки. Андрій встиг вхопити його за комір і з силою потягнув назад. Денис не пручався, але коли повернувся до друзів, на його обличчі застигла дивна, блаженна посмішка.

 — Нам треба йти за нею, — прошепотів він. — Вона каже, що там дорога. 

— Він з'їхав з глузду, — важко дихаючи, промовив Андрій. — Вік, тримаємо його з двох боків.

Вони знову рушили вглиб дерев, тягнучи Дениса за собою. Але тепер жах сидів прямо поруч із ними. Денис періодично повертав голову в темряву, кивав комусь і тихо сміявся сам собі. 

— Вони вже близько, — раптом сказав він, коли ліс навколо став зовсім глухим. — Вони кажуть, що ми неправильно йдемо.

Андрій відчув, як щось торкнулося його шиї ззаду. Холодні, довгі пальці. Вони повільно сковзнули під пахви і вздовж ребер. Їх було забагато для однієї руки. Вони лоскотали його — сухо, чіпко, пробираючись під одяг. Андрій закричав, відскакуючи вбік, але за його спиною була лише порожня темрява.

— Дивіться! — раптом вигукнула Віка, вказуючи вперед.

Крізь дерева пробивалося слабке жовте світло. Там, на невеликій галявині, стояв старий мисливський будиночок. Дах перекошений, але з вікна йшло рятівне, тепле світло, а з димаря вився димок. Надія спалахнула в грудях так різко, що аж заболіло. 

— Там люди! — Андрій першим кинувся вперед. — Там ми сховаємося!

Вони забігли на дерев'яний ґанок і Андрій щосили загримав у двері. Вони відкрилися відразу. Всередині було тепло, пахло сухими травами, а на столі горіла гасова лампа. Але в кімнаті нікого не було.

— Ей! Є хтось? — гукнув Андрій.

Ніхто не відповів. Але на підлозі, прямо по центру кімнати, Олена помітила свіжі мокрі сліди босих ніг. Вони вели від дверей... до великого дзеркала на стіні.

Віка підійшла до дзеркала, щоб оглянути подряпини на обличчі, і заціпеніла. У відображенні вона стояла не в кімнаті. Вона стояла по пояс у чорній річковій воді. А позаду неї, тримаючи руки на її плечах, стояла та сама дівчина з покрученою шиєю.

— Вони тут, — з тією ж жахливою посмішкою сказав Денис.

В ту ж мить гасова лампа згасла. Замість стін будинку навколо них знову зашумів очерет. Вони нікуди не прийшли. Вони весь цей час стояли по пояс у болоті, а будиночок був лише маревом у тумані.