Уля.
— Вітаємо найкращу випускницю архітектурного факультету — Улю Юсупову! Улечко, прошу на сцену.
Декан нашого факультету, пан Куравльов, щасливо усміхається. Тримає в руках мій чесно зароблений червоний диплом і грамоту. Гнат допомагає мені встати, а зал вибухає оплесками. Я важко шкутильгаю до сцени, піднімаюся сходами. Довга накидка випускника зовсім не приховує мій величезний живіт.
— Прошу, — декан протягує мені руку, допомагає подолати останні кілька кроків і стати біля трибуни. — Вітаю, Улю Михайлівно! — голосно вимовляє декан, і знову зал вибухає оплесками.
А я на Гната дивлюся, бачу, з якою гордістю горять його очі. Так-так. Я стала Улею Михайлівною, але вже не Бєляєвою і не Моргуновою, а Юсуповою. Гнат дотримав обіцянки. Він завжди дотримується свого слова. Я знаю. Такий у мене чоловік.
— Весь факультет пишається найкращою випускницею!
На цих словах кидаю погляд на батьків. Мама витирає хусточкою сльози з очей, батько стоїть поруч із Гнатом, Юрко, мій молодшенький, знімає все на телефон. Не здивуюся, якщо виклав у «лайф», так би мовити, і перед підписниками вихваляється. Час летить швидко. Альберт Генріхович мав рацію, і потрібно ловити момент, бути поруч із близькими. Цінувати все, що дає кожен день.
— Вітаю наш факультет і Улю Юсупову з перемогою в міжнародному конкурсі. Її проєкт інноваційного житлового комплексу здобув гран-прі!
Декан передає мені нагороду. Я дивлюся на почесну грамоту і відчуваю радість. Це не радість від перемоги на конкурсі, просто я щаслива, що нарешті... Після таких крутих віражів я прийшла до того, що маю зараз.
Дизайном я не припинила займатися. Гнат передав мені керівництво компанією, яку купив, але тепер я її розширила, і ми не просто займаємося дизайном інтер'єру, а й беремо проєкти. А далі... Далі візьму коротеньку перерву. Через сімейні обставини. Щоб утілити ще одну свою мрію в життя — стати мамою.
Я спускаюся зі сцени. Гнат подає мені руку, і я спираюся на чоловіка, як на милицю.
— Донечко! Ми такі раді! — мама обіймає, цілує в щоки.
— Пишаюся тобою, доню, — міцно притискає до себе батько.
— Ну ти й крута, сестро, — жує жуйку Юрко.
А я дивлюся на найдорожчих у світі людей і щасливо усміхаюся.
— Ще одне фото... — метушиться поруч фотограф.
Але раптово усмішка сповзає з мого обличчя, а мене згинає навпіл:
— Ай!
— Що, рідна?! — Гнат блідне, а я видихнути не можу, такий біль скручує.
— Доня... — мама зразу все розуміє. — Народжуємо! Гнате... До лікарні... Михайле, не стій стовпом, їдемо!
Мама бере ініціативу в свої руки, поки наші чоловіки приходять до тями від новин. Бачу бліде обличчя Гната. Він підхоплює мене на руки і несе червоною доріжкою, навіть не зважаючи на те, що мантія волочиться.
— Швидко до лікарні! — чоловік командує водієві, і на авто ми плавно рушаємо, а я у вікно дивлюся.
Гнат розуміє мене без слів, які я вимовити не можу.
— Батьки за нами їдуть. Не хвилюйся, рідна... Все добре буде, — говорить, а сам ще блідішим стає, і я розумію, що вперше Гнату страшно.
Мені поставили кесарів розтин, тому що у мене складний випадок. Ніхто не очікував, що пологи почнуться передчасно.
— Все буде добре, — вимовляє Гнат, стискає мою руку, а сам лікарю моєму набирає. Пояснює ситуацію.
Як я в лікарню потрапляю, уже погано пам'ятаю...
— Юсупова, все добре буде! — кричить мені моя чудова лікарка Алла Сергіївна, а я розумію, що від болю майже свідомість втрачаю. — Сама народжувати будеш. Все. Не бійся. Прорвемося!
А далі... Далі біль, агонія, а потім крик... Мого первістка.
— Розумниця, Уля! Ти боєць у мене, дівчинко...
Біль ненадовго відпускає, але вже через хвилину мене з новою силою згортає, і на світ з'являється ще один малюк!
— Уленько, богатир і принцеса! — Алла Сергіївна сміється, а мені на груди лягають дві грудочки.
— Синочок і дочка... — вимовляю тремтячими губами, а сама на діток своїх дивлюся і розумію, що ось воно, моє щастя.
Упливаю в сон. Сили йдуть.
А до тями приходжу від відчуття, що за мною спостерігають. Розплющую очі й Гната бачу. Вся палата в квітах і кульках, і він посередині з малюками на руках.
— Спасибі тобі, рідна моя.
Гнат такий щасливий, а я дивлюся на свою сім'ю і усміхаюся.
— Як назвемо? — чоловік запитує і на мене дивиться.
Він обіцяв, що діток я назву.
— Давай хлопчика назвемо на честь дідуся? — дивлюся в очі Гната і помічаю, що по душі йому припало моє рішення.
І я шалено вдячна ексцентричному старому в білосніжному капелюсі, який прийшов у моє життя і вирішив написати свій дивний заповіт, який зв'язав два серця і дві душі.
— Альберт. Відмінне ім'я, — усміхається. — А дочку?
— Твою маму ж Розою звали? — задаю питання я.
І Гнат ніби кам'яніє, киває мовчки.
— Дуже красиве ім'я для нашої дочки.
Вперше в очах Гната я бачу сльози, коли він підходить до мене і цілує в губи трепетно і ніжно.
— Люблю тебе.
— І я тебе люблю, — відповідаю і розумію, що ось він, мій рідний чоловік. Мої дітки.
— Ти найкраще, що сталося зі мною в житті... Улю... Ти. Все ти.
— І ти, Гнате. Ви... — видихаю і на дві грудочки нашого найчистішого і незамутненого щастя дивлюся.
Привіт любий читачу!
Тож через ситуацію в світі і певні проблеми автор не міг ніяк дібратись до своєї улюбленої справи книга настільки довго пилилась в моєму ноутбуці що я і забула за неї тож прийняла рішення викласти її повністю. Велике прохання я буду вам за не велику допомогу дуже вдячна якщо бачите якісь не точності будь ласочка напишіть мені про них. Бо автор редагував цей твір вночі і міг щось не догледіти бо хотілось як найшвидше викласти всю книгу і ви могли нею насолоджуватись!
#7261 в Любовні романи
#3028 в Сучасний любовний роман
#1869 в Жіночий роман
Відредаговано: 13.10.2026