Заповіт його правил

24

Я прокидаюся важко. Було таке відчуття, ніби всю ніч мене обіймали міцні руки, а до слуху долинав шепіт:

 

— Люблю тебе... Як же сильно я тебе люблю. Дівчинко моя, рідна. Улечка моя.

 

Розплющую очі. Сонце світить у вікно, заливаючи все світлом, і я усміхаюся. Бо прокидаюся в будинку Гната. У нашому ліжку...

 

Відчуваю важку руку, яка притискає мене до себе. Проводжу поглядом по його шкірі, по передпліччю, щоб побачити Гната, який спить, міцно мене обіймаючи. Навіть уві сні такий серйозний, під очима залягли синці... На обличчі щетина відросла, волосся розпатлане. Такий домашній, такий рідний. Такий мій.

 

Не стримуюсь і проводжу пальчиками по вилиці, пещу і відчуваю, як по щоці в мене скочується сльоза. Цієї ж миті Гнат розплющує очі й дивиться на мене ясним поглядом.

 

— Доброго ранку, — вимовляю, усміхнувшись.

— Доброго, — відповідає і притягує мене до себе, обіймає так сильно, що, здається, у мене зараз кістки затріщать. — Як же я злякався за тебе, рідна.

— І я злякалася, — кажу, шмигаючи носом, — дуже-дуже.

— Твій дзвінок... Я зрозумів, що це пастка, коли ти натякнула, що я документи готую.

 

Знову сумно усміхаюся.

 

— Я потім зрозуміла... Усвідомила, що це була перевірка... А Клим — твій друг, так?

 

Гнат киває.

 

— Тепер він більше, ніж просто близький друг. Він, вважай, брат. Якби не Невзоров... Мельникова ми знищили, рідна, але без Клима хрін би у мене що вийшло.

 

Прикриваю губи Гната пальчиками.

 

— Не хочу про це... Не хочу згадувати той жах. Забути хочу.

— Забудемо, Уле. Клянуся. Більше ніяких недомовок. Разом і назавжди.

 

Киваю й усміхаюся, обіймаю свого коханого чоловіка. Ми такий шлях пройшли, і багато в чому в нашому розладі були винні саме недомовки... Хоча... Хто знає?! Мельников сказав, що своєю втечею я ще тоді йому всі карти сплутала.

 

Притискаюся сильніше до Гната і вдихаю його запах, який діє на мене заспокійливо. Ось прямо зараз. В руках коханого. І світ зачекає.

 

— Що буде далі, Юсупов?! — запитую, водячи пальчиком по шкірі на грудях чоловіка, виводячи візерунки.

— А далі... «І жили вони довго та щасливо, і добра наживали».

 

Сміємося.

 

— Якого ще «добра», пане мільярдеру, тобі мало?! Усіх грошей не заробиш...

 

Усміхається. Підмигує.

 

— Бізнес — така штука, яка ніколи не стоїть на місці й розвивається, і неважливо, оборот у тебе мільйон чи кілька мільярдів... Але зараз я не про це. Я інше мав на увазі.

 

Дивиться мені в очі й прикушує губу, ніби боїться бути відвертим до кінця, боїться... І це мій Гнат. Чоловік незламний, сильний духом і тілом.

 

— Ти про що, коханий? — уточнюю і чомусь затамовую подих.

— Діти, — кидає коротко й усміхається. — Я дуже хочу донечку, щоб на тебе була схожа, ну і хлопчака теж... Потім... Звісно, коли ти будеш готова, коли сама захочеш.

 

Не встигаю нічого відповісти — чую шалений крик, і в кімнату влітає руда грудка шерсті, а за нею тупіт ніг. Дивлюся на свого котяру, який тримає в зубах здобич — сирокопчену ковбаску.

 

— Пробачте... Пробачте... — біля входу в спальню, не наважуючись увійти, стоїть огрядна кухарка.

— Рижику, ти чого?! Нахабна твоя морда!

 

Мій котяра гордо видає «мяу» і зверхньо повертається задом до жінки, починає розправлятися зі здобиччю прямо на ліжку, поглядаючи на мене своїми нахабними яскравими очима.

 

— Усе гаразд, ви вільні, — відповідає Гнат, і, щойно двері зачиняються, ми вибухаємо сміхом.

— Бойовий у тебе котяра, однак, — видихає Гнат і простягає руку, щоб погладити руду нахабну морду, але я перехоплюю його руку.

— Не чіпай Рижика, коли він їсть, відхопить пів руки.

— Зрозумів.

 

Гнат піднімає руки в жесті «здаюся». Спостерігаю за своїм товстим котом, який явно встиг наїсти собі черевце. Так дивно. Взяла його на якийсь час, а виявилося — назавжди.

 

— Гнате.

— Ммм? — цілує мене у скроню, не випускаючи зі своїх обіймів.

— Ти сказав одного разу, що від діда листа отримав, тому й повернувся.

— Ну... Не тільки тому. Рано чи пізно я б зірвався і прийшов, бо не забував.

— Я б хотіла прочитати листа... Ти не будеш проти?

— Не буду. Ти впевнена, що хочеш цього?

— Так. Більше ніяких таємниць, пам'ятаєш? — піднімаю бруву і вглядаюся в глибокі очі чоловіка, який мовчки киває, встає з ліжка.

 

А я знову не стримуюся і милуюся Юсуповим, його фізичною силою та грацією. Чоловік іде, а я залишаюся з котиком.

 

— Нахабна ти морда, крадеш, так? — запитую у свого рудого й чухаю його спинку.

 

Котик мурчить і запитання ігнорує.

 

— Більше в ліжко не носи ковбасу, смердить, — вичитую котярі й встаю.

 

Голова несподівано паморочиться, і мене від різкого запаху починає нудити. Мчуся до ванної і ледве встигаю добігти до туалету, як мене вивертає. Вмиваюся, полощу рот. Списую все на нерви.

 

Приймаю нашвидкуруч душ і загортаюся в халат. Виходжу з ванної, зустрічаюся поглядом із Гнатом.

 

— Я залишу тебе з листом наодинці, — говорить серйозно, і я киваю. — Чекатиму на тебе в альтанці, сьогодні забив на справи, побудемо разом.

 

Гнат розвертається і виходить, а я... Я раптом розумію, що Юсупов нервує.

 

Підходжу до круглого столика, на якому Гнат залишив роздрукований конверт, заглядаю всередину й дістаю складений вдвоє аркуш. Розгортаю і дивуюся каліграфічному та чіткому почерку діда Гната. Все ж таки почерк про багато що говорить, і тут я бачу красиві, рівні рядочки, хитромудрі гачки та лінії.

 

Згадую імпозантного чоловіка в білому капелюсі, якого вперше побачила в ресторані. Альберт Генріхович завжди вирізнявся. Він ніби вийшов з іншої реальності. Звідти, де існували галантні кавалери та статечні дами. Мені цей чоловік сподобався з першого погляду. Щось тепле просковзнуло в його очах, коли він звернувся до мене: «Діточка»...




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше