23

Уля.

Я мчу вперед. Не знаю, куди бігти. Просто ноги несуть. У боці починає пекти. Босі ноги не відчувають болю. У вухах тільки шум власного дихання, а ще гавкіт собак. І страх... Дикий страх, що Іван Іванович втілить свою погрозу і випустить за мною собак, чи вже випустив?!

На цій думці сльози застеляють зір, я боляче вдаряю ногу і лечу вперед, майже падаю на кам'яну доріжку, на яку вискочила. Уже готуючись розбитися в кров, відчуваю сильний ривок. Чужі руки обплітають мене, ловлять, притискають, за відчуттями, до титанових грудей.

На якусь мить мені навіть здається, що це Гнат... Що це мій коханий, що він прийшов за мною... Але... Вже наступної секунди я зустрічаюся з проникливими світлими очима чоловіка.

— Уля... Заспокойся... — видихає він мені на вухо.

А мене просто виносить від страху. Тому що зблизька Клим лякає своєю міццю, силою, він тримає мене, не напружуючись зовсім, ніби за руки, знерухомлює. Моє серце сходить з розуму, воно калатає, як божевільне, тоді як цей чоловік ніби й зовсім не напружується, ніби й не біг за мною. Дихання у нього рівне. Важке.

— Відпустіть мене! Ні! — кричу йому в обличчя, хоча у мене насправді виходить тільки хрип, і починаю вириватися з ще більшою силою, почуваючись змією, яка відчайдушно хоче вибратися з пастки, але в неї нічого не виходить.

Мене накриває паніка, коли поруч із нами зупиняється автомобіль, і до мене доходить, що я не встигла далеко втекти. Кидаю погляд за спину величезного чоловіка, який тримає мене, і бачу, як задоволено посміхається кнур.

Двері відчиняються, і чоловік разом зі мною на руках пірнає в салон автомобіля.

— Вітю, до воріт, — командує Клим своему водієві.

Той плавно їде вздовж кам'яної дороги, тоді як Невзоров увесь напружується, його руки, як канати, обвивають мене, і раптом я чую серцебиття чоловіка, і воно... Воно оглушливе.

— Відпустіть... — видихаю ледь чутно, відчуваючи, як чоловік напружується, коли його автомобіль зупиняється біля воріт.

Коротка заминка, і напругу я буквально відчуваю на кінчиках пальців. Вся ця ситуація діє на мене так, що я замовкаю, дійсно відчуваю, що не повинна істерити... Не знаю чому, чисто інтуїтивно.

Машини Клима стоять. Його машина і машина супроводу. Тоді як ворота залишаються зачиненими. В якийсь момент один із охоронців ніби оживає, слухає, що йому говорять у навушник, і йде вперед. У нього в руках автомат. А у мене з очей бризкають сльози, коли він стукає у вікно, даючи зрозуміти, щоб водій опустив скло.

— Климе Юрійовичу, — чую шанобливий голос водія, наповнений питальними нотками.

— Опусти скло, — віддає чіткий наказ Невзоров, і за мить вікно поруч із Климом опускається, і нахабна морда охоронця з'являється в отворі.

Нахабний чоловік із дрібними оченятами зупиняє погляд на моєму зареваному обличчі в руках хижака, і на губах у цього мерзенного покидька розквітає посмішка:

— Пане Невзоров. Бос велів передати, що як тільки вам дівка набридне, ви її повернете для подальшої програми... Так би мовити.

Стискаюся вся. Стає нічим дихати. Так дивно, але коли страх так сильно стискає кайдани навколо мого горла, спрацьовують інстинкти, і чомусь зараз, коли горнуся до Невзорова, хоч він і утримує мене силоміць, мені просто здається, що чоловік, який зараз стискає свої руки на мені сильніше... Він жорстокий... Жахливий... Тільки... Ось здається, що він ніколи над слабшим не знущатиметься, не буде бити лежачого.

Можливо, я просто зараз сходжу з розуму... Все може бути... Але слова охоронця і його погляд — він не просто пригнічує, а якийсь злий і сповнений передчуття. Ніби цей покидьок знає, про що говорить, можливо, збирається брати участь у тому, що підготував кнур для мене. Мене починає трусити. Здається, що від напруги і страху навіть голос зник.

— Ворота відкрий, — Невзоров пропускає повз вуха слова підручного, і той примружується, явно незадоволений тим, що не отримав відповіді на свою пропозицію.

Дуель поглядів між чоловіками триває буквально кілька секунд, але я ніби шкірою відчуваю, як у салоні повітря стає густішим, здається, ще секунда — і вибухне.

— Приємного відпочинку, — нарешті після довгої паузи відповідає охоронець і робить крок назад, піднімає руку, ніби подає знак комусь, і за мить величезні ворота завтовшки, напевно, з пів метра, від'їжджають убік.

— Повільно виїжджай, Вітю, у них базуки встановлені, ще здетонувати можуть, — спокійний і крижаний голос лунає над моєю головою, віддаючи наказ підлеглому.

Машина плавно стартує. Виїжджає за ворота.

Здригаюся, розуміючи, що з однієї в'язниці мене витягли... Але, ймовірно, тільки для того, щоб помістити в іншу. Ще більш жахливу. Гіркі сльози зриваються з моїх очей, буквально бризкають, коли я, ніби оговтавшись від заціпеніння, в яке впала, здригаюся.

Сильні пальці стискаються на моєму підборідді, несильний тиск все одно змушує мене підняти голову і зазирнути в блакитні льодяні очі мого нового тюремника. Невзоров дивиться прямо мені в очі. В його погляді немає більше того лютого і лякаючого холоду, який змушував мене тремтіти. І знову я завмираю в його руках, розглядаючи вольове жорстке обличчя чоловіка, а він несподівано посміхається мені тепло і підбадьорливо:

— Ти розумниця, дівчинко, не плач.

В шоці дивлюся на чоловіка, не дуже розуміючи, що саме він мені зараз говорить.

— Ну ж бо, Уля, розслабся. Я друг Гната. Не ворог, — підмигує і притягує мене до себе, проводить важкою долонею по моїй спині, розслабляючи напружені м'язи.

А мене ридання накриває. Поглинає під собою. Я буквально ридаю на грудях у чоловіка, мене трясе так сильно, що зуби цокотять.