Заповіт його правил

21

Уля.

 

— Проведіть пані Юсупову до кімнати, — Мельников дає наказ одному зі своїх підручних.

 

Один із «велетнів» затягує мене за лікоть у дім. Я нічого не помічаю, в очах у мене сльози, хоча переконую себе, що потрібно роззирнутися, зрозуміти, де я і як можу звідси виборсатися... Тільки нічого не виходить.

 

Істерика накочує саме в той момент, коли амбал мене в кімнату запихає і позаду себе я чую, як ключ у дверях повертається двіжі. Ну ось і все...

 

Прикриваю повіки, сповзаю вниз по дверях. Мене трясе, і так боляче на душі, так нестерпно, тому що я не так сама підставилася, як Гната підвела. У нього хочуть відібрати його дітище... І причиною всьому я... Слабке місце Юсупова... Це так жахливо.

 

Я просто змушую себе підвестися і па́даю на ліжко. В принципі, моя нова в'язниця досить комфортабельна. Тут усе є, зокрема й ванна кімната. Усе чисте, свіже, але я розумію, що моя в'язниця будь-якої миті може змінитися, мене можуть запроторити в який-небудь підвал і змусити спати на смердючому матраці.

 

Усе може бути. Усе можливо, і це, скоріше, залежить від того, наскільки Гнат буде поступливим. Коли Мельников сказав «пів року», для себе я зрозуміла одне: звідси я не вийду. Живою і на своїх двох — уже точно. Я всього лише інструмент, щоб прогинати Гната, як сказав мерзенний кнур, і я думаю, що апетит у Мельникова тільки зростатиме.

 

Чим більше буде поступок з боку Гната, тим більше від нього вимагатимуть. Я не така наївна і розумію, що з шантажистами домовлятися не можна. Кожна твоя поступка завищуватиме вартість викупу. Спочатку це корпорація, потім інший проєкт, потім ще і ще, поки Гнат не втратить свою владу і вплив. Усе це я прочитала в погляді найлютішого ворога мого чоловіка, і тепер я не знаю, що мені робити з цим знанням.

 

Я поняття не маю, чи підозрює Гнат, що це гра в одні ворота, і... На його місці я б просто викинула дурну дівчину з голови і жила б далі. Брешу собі. Якби на моєму місці опинився Гнат, я б усе за нього віддала, усе б зробила, щоб витягнути... Тому що... Кохаю.

 

Так. Ось так просто. Саме в найтемнішу мить свого життя я розумію, що кохала його завжди. Завжди кохала, навіть коли ненавиділа. Точніше, коли мені здавалося, що я ненавиджу Юсупова.

 

І я розумію, що такий, як мій Гнат, ітиме до кінця. На те й розрахунок Мельникова, але я б загорланила, закричала, щоб він забув мене, щоб він не йшов на такий ризик, не вбивав усе, що так дорого для нього. У Гнатові я не сумніваюся. Я знаю, що він зробить усе, аби мене виручити, аби витягнути звідси, я вже в його голосі чула інтонації, за якими зрозуміла: він готовий віддати корпорацію.

 

Так. Юсупов мене витягне. Але якою ціною?! Чи простить він мені, якщо, припустимо, після всіх злиднів кнур мене відпустить?!

 

А чи прощу я собі, якщо побачу Юсупова зламаним і знищеним?.. Адже якщо він віддасть дитині все своє життя, то яким стане?! Я можу запевняти себе, що Гната не зламати, але... Чи зможу я пробачити собі цю правду? Чи зможу жити з думкою, що задля мого порятунку мій чоловік утратив усе?

 

Я лежу на ліжку, і думки накривають мене з головою. Десь на задвірках пам'яті виринає думка, що в принципі Гнатові не складе труднощів знайти мене за сигналом телефону, але з іншого боку... Мельников не такий простий, як здається. І, можливо, він привіз мене не в якийсь богом забутий котедж десь на краю світу, а в резиденцію, яка може належати йому ж.

 

Тобто ця людина не боїться нічого. Можливо, граючи настільки нахабно і практично відкрито, він просто впевнений у своїй безкарності.

 

Ось і все.

 

Повіки важчають під гнітом моїх думок. З кожною секундою я розумію, що вляпалася, і дуже серйозно. Весь той світ, у якому крутиться Гнат, докорінно відрізняється від звичного життя простої людини.

 

Я не знаю, скільки минає часу, але клацання дверей, що відчиняються, змушує мене розплющити очі й напружитися. Я відразу ж сідаю на ліжку й кидаю погляд на приліжкову тумбочку, на якій стоїть лампа. В принципі, зброя так собі, але я інтуїтивно шукаю те, чим можна захиститися. Хоча б спробувати.

 

Хоч би як там було, я чекаю на що завгодно, але тільки не на те, що в мою кімнату увійде цей кнур і поважною ходою підійде до мого ліжка, де я завмерла в очікуванні нападу. Іван Іванович міряє мене уважним поглядом, дивиться так, що в мене душа в п'яти ховається.

 

Більше немає того награного веселого погляду, який був у цього чоловіка раніше. Зараз він дивиться на мене так, що хочеться накритися ковдрою, сховатися або, навпаки, напасти, схопити лампу і з усієї сили влупити його по голові, але... Що це мені дасть? У будинку з охоронними системами, з псами, натренованими ловити законну здобич, — так само сказав цей виродок?!

 

Тому я змушую себе сидіти сумирно і спостерігаю, як чоловік ногою штовхає крісло, підсуває його ближче до ліжка. Нарешті Мельников поважно вмощується в кріслі й знову дивиться на мене з якимось інтересом.

 

Цього разу в його погляді з'являється щось небезпечне, темне, і я інтуїтивно ковтаю клубок у горлі, коли Мельников нахиляється до мене і шипить змією:

 

— У мене до тебе важливе запитання, Уленько.

— Яке запитання?! — ледве чутно видихаю.

— Я запитаю, — він примружується, і в очах ніби сталь проблискує. — А ти мені повинна будеш правду сказати.

— Що запитати? — знову перепитую сухими губами і завмираю під уважним і небезпечним поглядом гарпії. — Скажи-но мені, рибонько. Невзоров Клим Юрійович — знайоме ім'я?!

 

Мельников дивиться на мене так уважно, що я дихати забуваю. Відчуваю небезпеку. Ось прямо зараз. Вона ніби осяжна. І в мене, як у тварини, на загривку немов шерсть піднімається, інстинкт спрацьовує, але водночас пружина всередині мене стискається все сильніше.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше