— Я говорю правду, Гнате, а тобі... тобі доведеться з цим розумінням жити...
В цих її словах стільки болю й відчаю і, найголовніше, ні грама фальші. Уля вірить у все, що говорить. В кожну букву в цьому реченні. Вона впевнена. Це все відчуття. Серцем відчуваю, яке ніби оживає. Починає битися в грудях, а до цього?! До цього я був у якомусь пеклі. У вогні. Вірніше, мені здавалося, що я там, але... помилявся. Пекло починається просто зараз. У ту саму секунду. Коли я розумію для себе, що Уля не бреше.
Її історія про те, як вона з Кримовим зустрілася... Вона схожа на повну нісенітницю. Ну просто цілковитий абсурд. Враховуючи, що я всі камери підняв! Все! В ліфті він її затискав. Було чітко видно. Та й біля номера все продовжилося. І далі... Бачив інші кадри. Тоді перевірка була. Підтвердилося, що все, абсолютно все, — справжнє. А от тепер...
Пам'ять у мене фотографічна. І я ніби воскрешаю те, що було, і, здається, є лазівка. Можна зробити експертизу певних кадрів. Скажімо, кадри в ліфті — там мужик дійсно притиснув мою Улю. Ну і як би все... А далі справа техніки й жодного шахрайства. Якщо захотіти, й не те підтасувати можна, а я... Глухий, самовпевнений сліпець. Здається, мене зрадила надмірна самовпевненість.
Привід. Перший привід для сумніву. Перший привід для того, щоб вийти на стежку війни... А війна буде запеклою.
— Якщо тільки, якщо тільки ти мені збрехала... — повторюю фразу.
Але вже розумію, що вірю. Я, чорт забирай, вірю! Хоча не повинен вірити їй. Підлій зрадниці, яка в мене трохи всю імперію не відібрала, не зруйнувала все, що відбудовувалося стільки років. Вся доказова база проти неї. Її листування. Злиті з її комп'ютера бази даних. Та все! Чорт забирай! Абсолютно все!
«Винна» — вердикт, який не підлягає сумніву. Але я, прокляття, сумніваюся. Або це серце моє оживає і хоче вірити, хоче знати, що я помилився. Так, помилився.
І лише потім приходить запізніле розуміння, що якщо п'ять років тому Уля не зраджувала мене, то її підставили...
— Ну що, Гнате?! Кричи, що я винна! Хоча... кричати — це не про тебе. Ти мовчки спускаєш курок, тож що зараз заважає тобі мене вбити?! Знову!
Уля в моїх руках ніби оживає, по її красивому порцеляновому обличчю сльози текуть, а в очах — люта злоба, відчай, ненависть. Вона б'ється в моїх руках, намагається вислизнути, а я тримаю її, ніби закам'янів, і до тями прийти не можу після отриманого удару.
— Що ти мовчиш, Гнате?! Відпусти мене! Відпусти! — кричить і б'ється, а потім раптом замовкає.
Ніби з кульки повітря знову випустили, і я згадую докірливий погляд старого лікаря, друга дідуся, якого я викликав, коли Уля знепритомніла. Петро Юхимович — той єдиний чоловік, який мене з дна витягував, коли після зникнення Улі я почав пити по-чорному, щоб не кинутися на її пошуки. Я інтуїтивно їй фору давав, бо якби одразу знайшов svou втікачку... Багато дров би наламав.
Але тоді... тоді мені було так кепсько, що загримів у лікарню. З діагнозом. І Петро Юхимович мене на ноги поставив. Знову.
Дуже давно, коли я батьків утратив і замовк на дуже довгий час, саме він радив дідові не здаватися. А тепер от я викликав його, щоб Улю оглянув.
— Ти пожалій її, Гнате... Знаю, що вона винна в багатьох твоїх бідах, через неї ти трохи імперію не втратив... трохи в тюрму не загримів, але...
Чухає свою сиву борідку й зітхає:
— Але... у мене образ цієї дівчини й тієї фатальної стерви, яка тебе трохи на той світ не відправила, не в'яжеться... Нехай відлежиться, відпочине... Нічого кримінального немає, ну й нічого не загрожує... крім тебе, звісно, синку, якщо не зупинишся.
Кивнув тоді, а Петро Юхимович опустив свою стару, але міцну руку мені на плече й стиснув на знак підтримки, а я залишився в кімнаті й розглядав її... Ніби моя принцеса спала... На вигляд дійсно справжня красуня, яка ледь не знищила мене.
— Відпусти мене, Гнате, — знову її голос як з-під товщі води, і я пальці свої розтискаю, дивлюся на свою дружину.
Мовчу. А сам уже думаю, прикидаю, оцінюю...
— Ти ж мені не віриш, так, Юсупов?! — запитує й відходить від мене, знову забирається на ліжко й накривається повністю ковдрою.
Таке відчуття, що їй теж холодно, що не грає вона, подібно до вмілої акторки. Відчуваю, що й у неї в грудях крижана брила замість серця, а може, я бачу те, що хочеться.
— Усі докази проти тебе, — видихаю й відчуваю, як дзвенить хребет, кожен нерв, кожен суглоб.
— А ти хіба віриш людям? Я забула, що ти не людина, а машина. Тільки так не буває, Гнате: крім фактів, завжди є ще й те, що не вийде вдягти в документальну форму. І у тебе, дорогий мій чоловіку, є тільки моє слово.
У душа розривається. Там, під ребрами, де, здавалося, нічого вже немає, стає так нестерпно боляче, що вити хочеться. Врізатися в стіну й розтрощити власну голову, щоб не думати, щоб не сумніватися, щоб не відчувати провини. Бо якщо все те, що говорить Уля, — правда...
Прикриваю повіки. Розплющую знову, і погляд знову падає на альбом Улі, який я поклав на стіл. Мені не потрібно підходити до нього, відкривати й гортати знову. Я ж маю фотографічну пам'ять. І воскрешаю в голові аркуші, на яких були дивні позначки з сердечками.
Тільки тепер свіжий альбом у моїй голові меркне, і перед очима постає зовсім інша робота. Та, яку мені на стіл в офісі кладе моя провідна співробітниця Маріанна Костянтиновська. А я розглядаю проєкт, і погляд ковзає в бік позначок на полях... із сердечками. Два кадри ніби подумки накладаються один на одного.
Я розплющую повіки і відчуваю, що реально зловив удар. Найцінніший. Що затьмарює всі попередні. Тому що ці помітки... Вони ідентичні. Що несуть чіткий слід того, хто дійсно їх малював...
#7270 в Любовні романи
#3026 в Сучасний любовний роман
#1857 в Жіночий роман
Відредаговано: 13.10.2026