13 Розділ

— У мене на руках усі докази твоєї зради. Твоє листування. Все!

Прикриваю повіки й хитаю головою.

— Звичайно, моє слово проти твоїх доказів. Куди я потикаюся?!

Відпихаю Гната від себе, і він чомусь дозволяє це, а я відвертаюся. Холодно стає, я обхоплюю себе руками, хочу зігрітися. Опускаю голову і не знаю, що сказати... Як захистити себе? Та й виправдовуватися не хочу. Ворушити те, що було п'ять років тому.

Мені здається, що Гнат іде. Я рух за спиною відчуваю, але раптово в спину летить голос Юсупова:

— Улю... Я попередив тебе, що в мене терпіння увірвалося... Ти ж не самогубця, правда?

Розвертаюся різко й на Гната дивлюся. Він у кріслі сидить і свердлить мене поглядом.

— Я відео з твоєю зрадою бачив, — говорить, і вилиця смикається.

— Раз усе бачив, тоді й вирок винесено, а про презумпцію невинуватості ти, напевно, й не чув. Так по-твоєму виходить, еге ж, дорогий мій чоловіку?

Навмисно граю словами, намагаючись уколоти бодай словесно, а у самої на душі важкий камінь, бо зачепилося внутрішнє за щось. Гнат не той чоловік, який буде виляти, грати в те, чого немає... переконувати в тому, чого не було. Він говорить про докази, а отже, мене підставили. Причому конкретно і добре. Настільки добре, що Юсупов не засумнівався, а зараз... стільки часу минуло — кінців не знайти.

Слабкість знову накочує. Здоров'я мого точно не вистачить на ці кульбіти, ось і зараз я опускаюся на ліжко, потім і зовсім заплющую очі, чекаючи, що Юсупов піде і ми продовжимо бути ворогами. Але це завтра. Сьогодні я не в змозі. Ні ненавидіти... ні сподіватися бодай на краплю розуміння між нами...

І як грім серед ясного неба я чую голос. Глухий якийсь. Втомлений. Що так нагадує мій стан зараз...

— Розкажи, Улю. Я хочу почути твою версію.

— Пізно, Гнате, — відповідаю, повіки не розплющуючи. — Говорити ми повинні були тоді. Коли запідозрив щось — сказав би в очі.

— Ти втекла, дорога моя, ти не плутай той ланцюжок подій. Підставила мене і накивала п'ятами.

Губи самі розпливаються в посмішці.

— Добре. Яка я прямо організована. Суміла провернути те, чого ніхто б не зміг, і при цьому великий і жахливий Юсупов мені голову не відкрутив.

Він усміхається. Цокає язиком.

— З тобою я просто дав слабину. Ніхто ні до, ні після тебе не зміг так близько до мене підібратися.

Придивляюся до Гната, чекаючи, що він почне єхидствувати, ображати, грати на моїх нервах, але чоловік серйозний, як ніколи, і в очах щось дивне проблискує.

— Мяу... — чую поруч і дивлюся на підлогу: мій норовливий котяра прийшов до мене і лащиться.

Зазвичай Рудик не любить вияву почуттів, а тут, мабуть, відчув, наскільки мені самотньо і боляче. Простягаю руки, і котик смиренно йде до мене. Я його поруч із собою вкладаю і чухаю руду шерстку, а мій дружок муркотіти починає. Отримує порцію своєї ласки і нахабно зістрибує з ліжка, гордо віддаляється — хвіст трубою, ділова ковбаса.

Знову переводжу погляд на Гната. Він сидить у кріслі, подібно до кам'яної статуї, щелепи стиснуті, вилиці грають на щоках, і в очах якийсь вогонь темний.

— Розкажи. Хочу послухати твою версію.

І в його голосі, в тоні щось таке прослизає, що я чітко розумію: цього разу жарти з Гнатом не пройдуть. Тому я лише киваю і говорю як є. Втомилася я дряпатися і битися, сваритися, ненавидіти й воювати. Згас азарт...

— Я зустріла твого Кримова біля ліфтів. Він був п'яний. Сильно. Коли ліфт понісся вгору, його занесло, і він упав на мене.

— Тобто твої обійми в ліфті з нетерплячим коханцем — це він на тебе впав? — скидає брови, а я на кулаки його дивлюся, які він стиснув до побілілих кісточок.

— Ти хочеш мою версію, Гнате? — тепер я припіднімаю брову. — Так слухай те, що було насправді.

Опускає очі.

— Продовжуй.

— Він придавив мене. Зараз згадую, що я тоді, ще дурненька, подумала, ніби збоку ми можемо виглядати як коханці... А мабуть, невипадково його занесло. А може, й не п'яний він був зовсім? — ставлю запитання вголос. Прикушую губу. Дивлюся вбік. Не готова зараз бачити Гната, читати вирок у його очах. — Потім він попросив мене провести його до номера, я, дурна, допомогла. Потім мене попросили встромити картку, щоб світло загорілося в номері... Кримов був настільки п'яний, що тушею біля дверей звалився, перекривши мені дорогу, і захропів, як свиня. Весь той час, який я пробула в цьому клятому номері, я просто намагалася відсунути цього буйвола і дорогу собі звільнити... Нічого не було.

Скидаю голову і на Гната дивлюся, який завмер статуєю в кріслі. По його обличчю нічого прочитати не можна — маска.

— А дзвінки? — запитує з натиском. — Листування?

Хитаю заперечно головою.

— Я не знаю, про що ти говориш. Я ніколи этому Кримову не писала, не дзвонила. Я просто ніколи не знала цього чоловіка.

— Тобто ти не причетна до витоку інформації і з телефону нічого нікому не відправляла?

— Ні.

Не вірить. Жодному моєму слову не вірить. У нього факти, докази, а у мене лише мої слова, не підтверджені нічим.

— І рогів мені в номері, лежачи під конкурентом, не наставляла?

В його очах така люта злість спалахує, що я на мить забуваю, як дихати, але все одно скидаю підборіддя і погляду не відводжу, як смертник перед оголошеним розстрільним вироком.

— У мене є лише мої слова, Гнате. Моя правда. Я не зраджувала тебе. Ні тоді. Ні потім.

— Навіть так? — знову скидає брову.

— Віриш ти мені чи ні, але я не зраджувала. Не зраджувала і не зрадила.

Несподівано починаю сміятися. Смішно, дійсно, стає від думки, яку я озвучую: