6 Розділ

—Вітаю, — пояснює жінка, — я Софія Михайлівна Іванова, я старша по будинку. З усіх питань ви можете звертатися до мене. 

— Дякую, — відповідаю скупо і вирішую все ж означити кордони: — Я так розумію, вам відомо, хто..

Від однієї думки про те, що, можливо, цими самими губами вона його... Здригаюся і змушую себе не думати про це. Не хочу згадувати зраду й підступність, не хочу знати, що всі ці роки Юсупов жив собі приспівуючи, поки йому раптом знову не знадобилася ширма у вигляді дружини, щоб досягти якихось нових цілей. 

— Але... у співробітників щільний графік і... пан Юсупов не давав таких розпоряджень. 

— Пані Юсупова дає цей наказ. За відсутності чоловіка я тут головна. 

Напевно, так би сказала першокласна стерва. Ну що ж, я можу нею побути, відстоюючи свої кордони й особисту свободу. Раз уже я тут, то грати буду по-своєму, і Гнату доведеться з цим рахуватися. 

— Я... так... добре, — Софія Михайлівна починає белькотати, втрачає весь свій пафос та пиху, — пройдімо, я покажу спальню.

 Крокую поруч із притихлою Альбіною, і мене обдає нудотно-солодкими парфумами. Якби дівчина не переборщила з ними, то було б навіть приємно. Однак виникає відчуття, що вона пів пляшки французьких парфумів на себе вилила. І знову невідповідність, і знову дзвіночок стосовно того, що, можливо, ця мамзель виконує ще й іншу роботу для втіхи господаря у вільний від прибирання час. 

Чомусь шлунок стискається від спазму, і мене починає нудити, але я не дозволяю собі виказати слабкість і ступаю за економкою, яка відчиняє навстіж двостулкові двері й демонструє мені спальню королівських розмірів, де може поміститися людей із десять. 

— Ось спальня, — вимовляє Софія Михайлівна, — пан Юсупов наказав звільнити частину гардеробної до вашого приїзду.

 Роблю кілька кроків і застигаю.

 Цей запах... енергетика простору... все занадто знайоме... занадто просякнуте ним... Розглядаю цю кімнату, і погляд одразу чіпляється за чоловічий годинник, недбало залишений на приліжковій тумбочці. Смутний здогад народжується в душі, і я розвертаюся до жінки й запитую з натиском: 

— Це що, спальня Гната? 

— Звичайно. Господарська спальня, пан Юсупов розпорядився... — підтверджує мої найстрашніші припущення Софія Михайлівна, і я прикладаю всі мислимі й немислимі зусилля, щоб утримати обличчя.

 — Вам показати кімнату, розповісти, що де лежить? — не вгамовується економка. Але я швидко випроваджую жінку з кімнати й, щойно зачиняються двері перед її носом, притискаюся лобом до теплого дерева. «Гнат поселив мене у власній спальні...» 

Перетравлюю цю думку. Намагаюся з нею звикнутися. Хоча його логіка зрозуміла — для всіх я його дружина, а отже, і проживання не може бути роздільним. «Цікаво, він і подружній обов'язок змусить мене виконувати?» Задаюся внутрішнім питанням і здригаюся. 

Розвертаюся й іду в гардеробну. З одного боку лежать чоловічі речі, викладені в строгій колірній гамі. В окремій ніші з підсвічуванням розкладена колекція нечувано дорогих наручних годинників. А от навпроти все вільно. 

Дійсно, гардеробна розділена на чоловічу й жіночу, у моїй частині вже лежать деякі гігієнічні засоби, але вішалки порожні. 

Хитаю головою.

 У мене стільки думок, і всі вони зводяться до ліжка, на яке я опускаюся без сил. Мені не віриться, що Гнат змусить мене спати з собою в одному ліжку, про дещо інше я взагалі мовчу.

 Не знаю, скільки часу в мене йде на усвідомлення всієї плачевності моєї ситуації. З фінансами Гната, з його можливостями... скільки б я не пручалася й не намагалася захистити себе, це все одно гра кошеняти проти величезного хижака. 

Пориваюся взяти телефон і набрати подругу, розказати, у що саме я вляпалася, але все ж зупиняю себе. Мої колеги в одну мить стали підлеглими мого чоловіка, і я не знаю, як вони поставилися б до цієї новини. Можливо, я перестану бути для них другом. Душа щемить, хочеться з кимось поговорити, поплакатися, розповісти. 

Хочеться набрати маму, але я знову зупиняю себе, щоб не хвилювати її, бо рідні люди тільки переживати будуть, а управи на олігарха не знайдуть. Нарешті без сил падаю на спину, відчуваючи шовк покривала розгаряченою шкірою, і незабутній запах Юсупова проникає в легені.

 Заплющую очі й прислухаюся до себе, мене від його аромату нудити мало б, але це не так, і це шалено злить. Сподіваюся, мій чоловік не став моральним виродком і не посміє перейти межу й торкнутися мене, інакше... я за себе не ручаюся... Не знаю, скільки так лежу, на мить взагалі здається, що виснажена й утомлена від переживань, я ненадовго засинаю. 

Однак будить мене мій котик, який нявчить і нарешті привертає до себе увагу, всім своїм виглядом демонструючи невдоволення, і на моїх губах народжується зловтішна усмішка. 

Згадую, що витворяв цей розбишака, коли вперше опинився в мене в квартирі. Тепер моєму улюбленому червоному взуттю прийшов капітальний кінець. Щось у душі спалахує, і, здається, я знаю, що саме зроблю, щоб пан-сноб сам мене виселив зі своєї спальні! З цими думками я піднімаюся з ліжка, на яке навіть дивитися не хочу, і йду до свого Морквинки. 

Відчиняю дверцята, і котик виходить назовні. Явно зацікавлений тим, що відбувається, окидає простір уважними зеленими очима. Чомусь мене не дивує, що, обнюхавши нову для себе територію, мій рудий першим ділом направляється в гардеробну. 

— Ні в чому собі не відмовляй, маленьке моє, — даю пораду своєму котику, той уже націлюється на дорогоцінне італійське взуття Гната. 

Я ж беру свій планшет та альбом із сумки й виходжу зі спальні, притягнувши за собою двері. Нехай розважається мій котик, і ніхто йому в цьому не завадить. Починаю обхід будинку, роблячи в альбомі замальовки та нотатки. 

Звичка малювати на аркушах і приписувати до замальовок свої думки нікуди не поділася, тільки тепер я свій альбом бережу й стороннім до рук не даю. Досить історії з крадіжкою моїх ідей Константиновою.