4 Розділ

Співробітники настільки зайняті обговоренням нових новин, що ніхто не помічає, що я уходжу, а я йду на парковку, тремтячими руками копошусь у сумці, щоб знайти ключі від своєї машини.

— Чорт забирай, ну де ж вони?! — майже ричу в розпачі, і моя сумочка летить на підлогу, розсипавши весь свій вміст. Сідаю на навпочіпки і починаю все підбирати, помічаю нарешті свої ключі, але їх несподівано підбирає хтось інший.

Мій погляд спочатку фіксує наблищені до дзеркального блиску дорогі туфлі, в яких я бачу своє власне відображення, потім штани, і я повільно випрямляюся, щоб побачити Гната.

— Ти мене переслідуєш, Юсупов?! Мені здавалось, ми попрощались на сьогодні!

Мій колишній не відповідає, просто дивиться в моє обличчя. Холодний і бездушний кіборг.

Боже, як же я його ненавиджу!

Простягаю руку.

— Верни ключі від моєї машини, будь ласка! — змушую себе бути ввічливою, тому що з Гнатом не вийде в наказовому тоні розмовляти.

Повертає голову і дивиться на мій седан, який я ласкаво про себе називаю «Белесиком».

— Цю колимагу ти називаєш машиною? — запитує іронічно, а у мене в венах кров кипіти починає.

— На що заробила — то і вожу, — відповідаю різко.

— Погано працювала, продешевила, — виговорює якось отруйно, і мені в його словах інше ввижається, словно він про гроші зараз говорить.

— Верни, будь ласка, ключі, — від нервового напруження у мене вже голос тремтіти починає, істерика підступає до горла, я хочу пошвидше опинитися в салоні своєї машини, від'їхати й... розридатися.

Юсупов знову фокусує на мені свої яскраві золотисті очі, колись-то я з трепетом заглядала в ці глибини, і мені здавалось, що дивлюсь в очі хижака, котрий для мене став ручним. Но приручити такого, як Юсупов, як виявилось, неможливо, а я була наївною дурепою, і цей самий хижак своїми кігтями пройшовся по моєму серцю, розпоров його в клапті.

— В такому стані ти за кермо не сядеш, — чеканить у відповідь, а я отчого-то усміхаюсь, як остання ідіотка. Нервове, напевно. Сміятися починаю, а затим так само різко замовкаю.

— О, я тобі настільки потрібна, що пан Юсупов хвилюється про збереження моєї тушки?! Так приперло, да, Гнате?! Чи ти боїшся, що я із країни втечу в яку-небудь глухомань, де навіть з твоїми грошима людину знайти неможливо?!

Гнат стискає зуби, бачу, як жовна на щоках смикаються. Явно він не так спокійний, як здається, але тим і дивно, що чоловік стримується, хоча явно спілкування зі мною не додає йому радості, також..як і мені.

— Поверни мені ключі, — виговорюю чітко і рукою не веду, щоб, нарешті, отримати своє назад, — ми домовлялися, я не втечу, а зараз я хочу додому. Ти ж дав мені час на «подумати і звикнутися»... чи знову слова не дотримав?!

— Сідай, підвезу, — знову чеканить різко і тисне на кнопку, машина видає характерний звук розблокування.

— Не поїду з тобою! Поверни мої ключі й дай мені спокійно поїхати, — шиплю вже, але Гнат мене не слухає, різко хапає за лікоть і тягне за собою, обходить машину, навстіж відчиняє дверцята.

І вже наступної секунди я лечу на пасажирське сидіння, незручна вузька спідниця від цього різкого руху задирається, оголюючи край моїх панчіх, і, здається, я перед Юсуповим свічу своїм мереживним спіднім.

На мить чоловік завмирає, явно помічаючи все це сексуальне непотребство, яке на мені надіте під строгим костюмом, а я здригаюсь, але вже наступної секунди він зачіпляє мої ноги за щиколотки і закидає в салон, захлопує дверцята з диким гуркотом, що змушує мене здригнутися, і швидко, інстинктивно обсмикнути спідницю.

Усе відбувається настільки стрімко, що я навіть писнути не встигаю, як Гнат сідає на водійське сидіння мого седана і блокує двері.

Я навіть смикаюся до ручки, щоб вискочити з машини, але не встигаю. Мій колишній чоловік діє на випередження, присікаючи найменшу спробу опору прямо в зародку.

В цьому весь Гнат. Пре, як бульдозер, і рівняє з землею все, до чого торкається.

— Юсупов, припини! Ти не маєш права завалюватися до мене в машину, відбирати у мене ключі... це взагалі зараз на викрадення тягне!

Мій голос дзвенить від напруги, але мої слова не викликають у Гната жодної реакції, хіба що кидає на мене якийсь дивний погляд, тягучий, темний, як сама безпросвітна ніч, від якого у мене знову холодок прослизає по спині, ніби попередження не виводити звіра з себе. Роблю глибокий вдих, і до рецепторів знову добирається запах Гната. Гостро-холодний, цитрус із льодом з домішкою сандалу й мускусу.

Його запах, забутий мною і все ж неминуче рідний... і цей аромат, він розбурхує, проходить по самому серцю, по ранах, які так і не зарубцювалися.

Одразу ж салон мого автомобіля звужується до мікроскопічного, враховуючи габарити чоловіка, котрий вивчає мою машину і починає зовсім по-хамськи налаштовувати сидіння під себе, спочатку перевіряючи кнопку пам'яті й помічаючи, що там немає ніяких установок, тому що ніхто мою машину, окрім мене, не водив!

І ось через пару хвилин маніпуляцій Гнат змушує розумну програму запам'ятати свої установки, а я ніби в себе приходжу і ціджу:

— Якого чорта ти робиш?!

Кидає на мене косий погляд і відповідає лаконічно:

— Пристебнись.

— І не подумаю! — опираюся, тому що все, що відбувається, уже ні в які рамки не вкладається.

У відповідь на мій випад Гнат невдоволено цокає язиком, демонструючи своє обурення, ніби з малою дитиною має справу, затим так само без слів нахиляється вперед, а я втискаюсь в сидіння і дихання затримую, щоб не втягнути його дурман, не відчувати... ненависть в моїй душі горить... образа обпікає... але його запах... він занадто знайомий, незабутній, і я не хочу нічого відчувати, нічого із того, що пов'язує мене з минулим, де на одну коротку мить мені здалося, що я щаслива, що є дружиною до безумства коханого чоловіка, котрий також божеволів за мною.

Короткий щиголь, і мене приковують до сидіння. Гнат знову випрямляється і без найменших слів стартує. Я, як паралізована, спостерігаю, як він вибирає дорогу, яка в кінцевому підсумку веде до мого дому.