7

Розділ 7 Ульяна

Прокидаюся різко. Просто розплющую очі й усвідомлюю, що не приснилося, не привиділося. Я все ще в чужому домі, у чужій постелі. Ці думки змушують підскочити з ліжка і швидко вдягнутися, відчуваючи себе хоч якось менш вразливою. Йду у ванну і приводжу себе до ладу.

Виходжу і вирішую перевірити, чи не зачинені двері. Мало що, раптом тут прийнято замикати в’язнів тільки на ніч. І щойно я порівнялася з дверима, чую клацання, і ручка повертається. Через мить бачу на порозі статечну сивочолу жінку, суху і худу.

— Доброго ранку. Я Агата Максимівна. Керуюча. Пан Юсупов просив супроводити вас на сніданок.

— Ваш господар вирішив надати мені конвой?! — явно літній жінці, хоча я в житті слова грубого людям, набагато старшим за мене, не говорила, але тут... Не знаю... Захищаюся.

— Прошу вас, Ульяно, пройдіть, — відповідає рівно, пропускаючи мою шпильку повз вуха, і я знизую плечима.

За винятком того, що в мене порожній шлунок, обід, як кажуть, за розкладом. Їсти хочеться, я вчора ледь шматочок бутерброда в обід у рот закинула і все на цьому. Від згадки про їжу шлунок бурчить досить гучно, але літня леді, чимось схожа на міс Марпл, вдає, що не чула реакції мого організму.

Жінка повертається, дає мені пройти і чекає на мене в коридорі. Коли я рівняюся з нею, вона поважно крокує з високо піднятою головою і прямою спиною, як у балерини. Тут або аристократка в сьомому коліні, або не хочу задумуватися, хто є хто в домі Ігната Юсупова. Сподіваюся, що я тут ненадовго. Зараз усе вирішиться із заповітом, і олігарх відпустить мене під три чорти.

Я все ж впевнена, що це якийсь жарт. Дурний жарт його дідуся. Юсупов же зауважив, що старий любив пожартувати, от і вирішив помучити онука нареченою, змусив бігати за якоюсь офіціанткою, ну, зрозуміло, моя присутність на оголошенні заповіту — справа формальності. Я переконую себе в цьому, та й не те щоб переконую. Я всю свою сім’ю знаю, дідуся з бабусею бачила, вони жили душа в душу, тому жодним боком в історію нашої родини не вписуються ні Ігнат, ні його дідусь.

Знову кидаю погляд на літню керуючу і раптом мене охоплює якесь відчуття, адже дама в літах і могла знати дідуся Юсупова дуже добре. Киваю своїм думкам і наважуюся почати розмову з жінкою, все ж була не була, як то кажуть.

— Скажіть, а ви давно працюєте в цьому домі? — запитую, і жінка кидає на мене спокійний погляд. — Ви, можливо, знали Альберта Генріховича багато років... просто розумієте, сталася прикра випадковість, і я не розумію, може бути, ви змогли б...

— Я не розмовляю і не обговорюю особисте життя членів сім’ї Юсупових-Бахтіярових.

Обриває настільки різко, що я здригаюся. Хитаю головою.

— Не розумію, до чого тут "особисте життя", я просто хотіла...

— Ульяно Михайлівно. Мені наказали провести вас на сніданок. Поки я не отримала ніяких конкретних розпоряджень щодо вас, тому все наше спілкування краще звести до мінімуму.

Від тонкої, ледь завуальованої агресії жінки, її образливих випадів мені стає не по собі.

"Дурна Уля, ти що, думала, що тобі хтось допоможе в цьому лігві багатих і впливових?"

— Дякую. Я вас зрозуміла, — відповідаю скупо, і жінка оглядає мене уважним поглядом, ніби заново знайомиться, звертає увагу на мій скромний одяг не з брендових магазинів.

А її сувора чорна сукня з шовковим білим коміром при цьому виглядає вельми й вельми дорого. Може, дійсно зарплата захмарна, але за час роботи в еталонному ресторані для вищого світу я вже навчилася розпізнавати італійський пошив і брендовий одяг.

Більше нічого не відповідаючи, жінка статечно спускається вниз сходами, веде мене крізь хол, і ми заходимо в білосніжну вітальню, де вже накритий стіл, як у тому самому ресторані, в якому я працюю, але найбільше мене дивує наявність уже присутніх за цим столом.

Мільярдера, що сидить до мене спиною, я впізнаю по темноволосому потилиці, широких плечах, а от обличчя ефектної красуні, що сидить поруч із ним... для мене чистий шок. Чомусь я не думала, що в цьому домі є ще хтось, хоча... Я ж нічого не знаю про Юсупова. Ковтаю клубок і, справляючись із собою, йду слідом за Агатою Максимівною. Нарешті жінка, що сидить у напівпрофілі, ефектна блондинка, повертає до мене голову. Один погляд у мій бік, і мені здається, що мене обливають відром крижаної води. Те, як дивиться жінка, значно старша за мене, видає її зверхність і зневагу.

— Доброго ранку, — позначаю свою присутність і обходжу стіл, завмираючи ліворуч від Ігната Юсупова. Чоловік кидає на мене швидкий погляд, чіпкий, хльосткий, але, на відміну від своєї супутниці, не такий ворожий.

— Доброго ранку, Ульяно, сідай, — розмірений голос, і чоловік робить ковток чорної кави.

Я смиренно сідаю, бо не стояти ж, поки інші сидять. Не вітається, барабанить пальчиками зі сніжним манікюром по столу. Його ж супутниця оглядає мене іронічним поглядом, ніби я не людина зовсім. Одна справа, коли ти на роботі, і зовсім інша, коли ось так.

— Ігнате, ти ж не жартуєш? — подає голос, який звучить досить м’яко, але нотки невдоволення я вловлюю.

— Христино, ми цю ситуацію з тобою вже обговорили, — холодно пояснює Юсупов, і жінка стискає губи. Така красива, а злості через край — проноситься в голові, коли жінка розтягує пухкі губи, демонструючи білосніжні перлинні абсолютно рівні зуби.

— Ну, здрастуй, Ульяно, я наречена пана Юсупова, а ти хто? — Запитання ставить із викликом, блакитні очі чіпко впиваються в моє обличчя, а мені на мить стає погано. Я ніяк не підозрювала, що в Ігната може бути наречена. Тобто у такого, як він, явно жінки в наявності і багато, але щоб хтось серйозний. Питання зависає в повітрі.

Могутній брюнет і блакитноока повітряна блондинка. Вони підходять одне одному. Розумію, а от серце чомусь стискається. Мовчу. Дивлюся на цю жінку, на вигляд їй трохи більше двадцяти п’яти. Доглянуте волосся, обличчя як у порцелянової ляльки, губи бантиком пухкі, тонкий ніс, худорлявість моделі. І... її обличчя мені здається дуже знайомим. Питання тут не в тому, що явно це якась світська левиця, яка часто миготить у журналах, а в тому, що зовнішність у неї, так би мовити, "модна", підігнана під усі канони сучасної краси.