Повний текст

ЗАПОВІТ ГОГОЛЯ

Гусяче перо сухо шкребло по цупкому папері, залишаючи позаду довгі, гачкуваті смуги – рядки тексту. У вправній, досвідченій, міцній руці воно рухалося легко й невимушено, наповнюючи кімнату інтимним шурхотом. Час від часу, перо тицялося у чорнильницю, струшувало зайве чорнило і знову починало шкребти по паперу. Над столом схилилась приземкувата людина у чорному костюмі та круглих старовинних окулярах.

У кімнаті було двоє: сивий, червонопикий нотаріус, який оформлював заповіт, переписуючи його з чернетки, та блідий, хворобливого виду Микола Гоголь, що сидів на ліжку і час від часу важко бухикав у долоню. Чоловік був геть змарнілий, його довге волосся збилося у немиті пасма, акуратні колись вусики нині посивіли й обвисли,

Нотаріус на мить відірвався від паперу, поглянув скрізь скло окулярів на письменника.

–  А чи не зарано ви вирішили скласти заповіт, Миколо Васильовичу? Ви ж у розквіті сил…

Чоловік важко кахикнув у долоню і, замотуючись щільніше у стару облізлу шубу, мовив:

– У розквіті сумнівів я, а не сил. А складати заповіт ніколи не рано.

Нотаріус не поділяв песимізму свого клієнта, тож спробував перейти до переконань.

– Якщо вас лякає хвороба, то дарма – усі ми хворіємо час від часу, але потім виздоровлюємо і починаємо жити далі. А своїми передчасними заповітами лише папір псуємо.

Вусань сумно усміхнувся і похмуро глянув своїми глибоко запалими очима на гостя.

– Сподіваюсь, що своїм заповітом я не лише зіпсую папір, а й налякаю смерть… А може і ще декого. – Мовив хрипко, дивлячись кудись у куток.

Нотарій знічев’я знизав плечима.

– Кого вам лякати заповітом? Дружини ви не маєте, дітей, спадкоємців теж. Увесь ваш спадок – то ясна голова та легке перо. Краще б ви листа написали якомусь другові. Я навіть готовий це зробити замість вас. А ви лише надиктуєте.

Господар оселі заперечливо похитав головою.

– Листи друзям я завжди пишу сам. Свої думки довіряю лише паперу. Це, знаєте, звичка у мене така. Пам’ятаю, як зараз: я тоді жив у Римі, у будинку банкіра Валентіні. Будинок стояв на Апостольській площі і з вікна був чудовий вид на «Вічне місто». Сонце, блакить неба над головою, тепло, добрий настрій, кров у судинах пульсує від щастя. То була справжня ейфорія. І я одразу ж згадав рідні Сорочинці, батьківську пасіку, вишневий садок. Ностальжі нахлинула на мене і вичавила сльози. Я ще не знав тоді, що то мене сп’янило повітря свободи, яким я дихав там, в Італії. Сп’янило і отруїло, затруїло на все життя. Після задушливої атмосфери Росії – з усіма її хабарниками-чинушами, спостерігачами-стукачами, дрімучим духовенством, брутальним, диким народом та морозяними зимами, тут, на Апеннінах, було ніби у Раю. Але дивна метаморфоза тоді трапилась зі мною. Метаморфоза, яка змінила все моє життя. Я сів тоді писати листа Аксакову. Душа прагнула висповідатись перед близьким другом. І серед іншого я зізнався тоді: «Так, друже мій! Я глибоко щасливий… Тепер я ваш, Москва моя батьківщина. На початку осени я притисну вас до моїх російських грудей…» Отоді уперше ВІН до мене і зазирнув у гості... За кордоном…

Чоловік змовк і ще щільніше вмотався у шубу, ніби хотів сховатись у ній, убачаючи у шкіряній ковдрі надійний прихисток.

– Він? – недовірливо перепитав нотарій, уважно дивлячись на Гоголя. – Кого ви маєте на увазі, Миколо Васильовичу?

Вусань спантеличено позирнув на гостя, ніби лише зараз зауважив на його присутність.  

– Хто – я? А! Дарма, не звертайте уваги. То так, думки уголос. Чи то пак – згадки.

Він зітхнув і поволі підвівся з ліжка. Неквапом пройшов кімнатою, наблизився до вікна. По стіні мляво поповзла тінь письменника, що падала від свічок на столі. Здавалось, що вона трохи відстає, ніби запізнюється за господарем.

Гоголь довгий час дивився у замерзле вікно: надворі все було вкрите снігом, вулицями прошкували похмурі люди у шубах, шинелях та кожухах. Письменник важко забухикав – так, ніби його груди розривалися від болю. А може, то душа прагнула вискочити на волю зі змученого, геть зболілого тіла.

Нотаріус увесь час уважно спостерігав за Гоголем, прагнучи сягнути його зачаєних дум.

– Миколо Васильовичу, про що ви зараз думаєте? – Запитав тихо.

– Про що? Та так, згадую нашу суперечку з Осипом…

– Осипом?

– Так. З Бодянським…

Нотаріус враз пожвавився, поглянув метким оком крізь скло окулярів на знаного письменника.

– Певно, сперечалися про мистецтво? Про літературу?

Гоголь зітхнув і заперечливо похитав головою, все ще занурений у власні розмисли.

– Ні. Ми сперечалися тоді про Тараса… Власне, це я сперечався, слиною бризкав, мало ногами не тупотів. Було від чого: адже він ані родини не мав, ані житла власного, ані розуміння серед інших письменників, геть нічого. Сама лише творчість та… Бог. Той, що від мене відвернувся… Чи я від Нього? А-а! Дурниці. То було восени п’ятдесят першого. Я жив тоді у Москві, у будинку графа Олексія Толстого на Нікітському бульварі. Зайшов туди якось і Осип Максимович: погомоніти, згадати рідну мову разом зі мною – нашу, українську, тобто, малоруську, – рідну землю. І серед іншого зайшла мова і про Тараса Шевченка. Слава про нього ширилась – і як про художника, і як про поета. Та й у політику він поліз… чомусь. Що йому не вистачало?