— оповідання —

Інна зупинилася в найвищій точці, витягнула шию, розглядаючи перемоїну. Дощі, звісно, пройшли, і вода піднялася, але не так щоб сильно, так? Не дарма ж ти купила собі справжній позашляховик, Інно Андріївно, давай, не сци! Вона натиснула газ, машина повільно поповзла вниз схилом. За метр до води Інна газонула ще, сподіваючись, що там під водою немає ніякого сюрпризу. Піднявши високу хвилю, «Хюндай Туссон» подолав перемоїну і видряпався на протилежний берег. Навчена минулими випадками, Інна виїхала нагору й зупинилася, обійшла машину спереду. Номер був на місці, слава богу.

Як тепло! Незвично тепло для тридцять першого жовтня, градусів дванадцять, га? І сонце, тепле, неяскраве, золотить усе навколо, і без того золоте. Гора над лукою ще не скинула своєї яскравої краси, не стала сірою й напівпрозорою, а лежала наче аквареллю намальована, яскрава, жовта, помаранчева й червона під яскраво-синьою смугою неба. Добре! І запах, ні з чим не зрівнянний запах осені, прілий, солодкуватий і гіркий, лісом, димом, грибами, теплою сухою травою на луці.

Інна повернулася в машину та поїхала далі. Від перемоїни дорога, якщо можна так сказати про це непорозуміння, вела через луку в балку, потім піднімалася з балки, петляла ще однією лукою, яка все намагалася зарости деревами, та не виходило, і нарешті вивела на берег.

Прилипла Скелька (Скелька — це село)
Над Ворсклою, де гори голубіють;
Біленькі хати цвітом залило,
Попід горою ж, наче бемське скло, 
Блищить вода.

Багряний був хороший поет, що тут казати. Неможливо не любити це місце, неможливо про нього не писати, так? От вони й їздять сюди, десяток дачників із навколишніх міст. Три сусідські машини стоять рядочком, а це чия? Нормальний такий джип, із пристойних. Гості до когось приїхали, га? Ну хрєн із ними. Інна припаркувалася.

З висоти берега Ворскла здавалася блакитною, але варто було Інні спуститися до човнів, як річка потемніла, стала холодною навіть на вигляд, тільки яскраві плями листя, що пливло повз, оживляли мертву воду.

Інна відімкнула замок, кинула ланцюг у човен, залізла всередину, поставила праву ногу на борт, нахиливши човен набік, узялася вичерпувати воду обрізаною пластиковою каністрою. Дощі були, зараза, води налило! Хвилин п’ять знадобилося Інні, щоб усе вичерпати. Вона піднялася назад нагору, взяла з машини сумки з речами, знайшла весло біля підніжжя великої тополі.

У всіх нормальних людей є міст, тільки ви, дивні фанати повного безлюддя, їздите от сюди. Не те щоб не можна було проїхати через Лутище чи Куземин через міст, але від мосту до Скельки «дороги» вели через ліс і вже в середині вересня ставали абсолютно непрохідними. Можна ще через гору поїхати, по щебеню, але на годину довше, і не факт, що потім зможеш піднятися назад на гору глиняним схилом. Коротше, те ще сафарі цей ваш заповідник, мадам.

Інна поставила сумки на корму, єдине сухе місце, відштовхнула човен, стала на ніс і за два кроки опинилася посередині. Торкнула воду вузьким сірим від часу веслом, витесаним із дубової дошки. Перекидаючи весло з борту на борт, за десяток гребків перепливла річку, ніс м’яко ткнувся в пісок. Вода піднялася до зими, верба на березі застелила весь пляжик золотим килимом. Уздовж доріжки до будинку діда Максима цвіли рожеві хризантеми і класичний бузковий морозець, що вперто цвіте до самого снігу. Загрібаючи опале листя носками кросівок, Інна пішла на садибу.

Дачний край був на диво жвавий. Не встигла вона відчинити двері, як почула голос Миколайовича із сусідньої садиби:

— Привіт, Інночко!

— Привіт, дядь Кость!

— Шо ти, на зиму закривати приїхала?

— Ага, консервувати, тіпа, — усміхнулася Інна.

— Сама? А мама шо?

— Та хворіє вона, не стала я вже тягнути її, сама от.

— Ти антену будеш опускати?

— Буду.

— Ну ти поклич мене, зрозуміла? Ти ж сама не опустиш.

— Добре, дякую, дядь Кость!

Раніше цим займався чоловік, він цю щоглу і ставив навесні, і антену вішав, і за інтернет платив. Уся Скелька до них бігала по мережу, бо не було тут зв’язку ніколи й зараз ні в сраку прийом, у парі місць ще додзвонитися можна, а вже інтернету зроду не було. Тоді, коли Саша це все прикрутив, стало дуже круто, і останні три роки вони працювали все літо прямо звідси. А потім… Потім Саша знайшов собі заняття цікавіші, так, Інно Андріївно? Треба, бляха, купити старлінк!

— Інко, привіт! — бадьоро гаркнув сусід з іншого боку.

— Здоров, Олеже!

— Ти сама, чи що?

— Ага.

— Як справи в першій столиці?

— Краще за всіх, — усміхнулася Інна. — Харків — найкраще місто на землі!

Олег згідно кивнув і усміхнувся. На дачному кутку аж три садиби були умовно «харківські», зокрема й Олег був харків’янин, такий самий, як Інна, — у першому поколінні, тіпу. Іннині родаки були охтирські, а Олегові — з Котельви.

— Ти закривати приїхала?

Інна кивнула. Ну, зараз і Олег запропонує допомогти зі щоглою. Можна так і пропетляти — хай вони з Миколаєвичем знімуть, а Інна їм «по піісят» наллє.

— Новину знаєш?

— Нє, яку?

— Пластунову хату купили якісь, хлопець там зараз порається, звуть Богдан, ровесник твій, тільки я не зрозумів, він і є новий господар чи просто робітник, але руки звідки треба, сходи, подивися, як він там вилизав усе.

— Ну подивлюся, так.

— Я так зрозумів, він із Харкова теж.

— Ну добре, у нас тут і так самі суцільні харків’яни, — усміхнулася Інна, — головне, щоб він улітку свою чергу пляж чистити не пропускав.

Під гучним словом «пляж» мався на увазі невеликий пологий спуск у воду. Років п’ятнадцять тому, коли дамбами підняли рівень води й сильно сповільнили течію, річка стала сильно заростати. Тож, щоб нормально купатися все літо, доводилося цей п’ятачок чистити, косити водорості, вигрібати, а потім ще Миколаєвич привозив із піщанки причіп пісочку, і можна було купатися як порядним людям.