2

Максим піднявся сьогодні надто пізно і хаотично бігав по всій квартирі, збираючись на роботу. Сьогодні був його перший день у поліції, у відділі з розслідування кримінальних убивств. І саме сьогодні він банально проспав початок свого робочого дня, коли серед новачків, які ще перебували на випробувальному терміні, мали розподілити службових собак.

  Молодий чоловік, який перед цією посадою працював кінологом, любив собак і сподівався, що сьогодні йому достанеться великий пес. Наприклад, доберман чи фландрський був'є.

Звичайних німецьких вівчарок, які часто заселяли ділянки поліції, він вважав надто банальними. І сподівався, що йому вдасться виділитися серед більшості колег.

Але на годиннику була вже дев'ята ранку. Отже, вже півгодини розподіляли тварин. А він ще в пухнастих капцях, які подарувала йому молодша сестра, і в спідній білизні продовжував збиратися на роботу, проклинаючи будильник, який вирішив не вчасно розрядитися.

Весь шлях до роботи він намагався не спокушатися і не перебільшувати допустиму швидкість на дорозі. І не материтися через відчинене вікно на надто повільних водіїв.

З’явився він на робочому місці на початку одинадцятої і поспішив у відділ кінологів.

- Максиме? – гукнула його молода напарниця на вході та поманила до себе. - Ти зовсім трохи затримався. Що трапилося?

- Будильник, - невдоволено відповів чоловік, поправляючи краватку. – Розподіл собак уже скінчився?

– На жаль, – кивнула дівчина. – І залишився лише один службовий пес. Тож вибирати тобі, на жаль, не доведеться.

– Тільки не вівчарка, – занервував чоловік, усвідомлюючи своє невигідне становище.

– Ну, можна сказати, тобі пощастило, – із сумнівом сказала дівчина, яку звали Юлею. – Вівчарок розібрали першими.

– Банальщина, – пирхнув чоловік і поправив своє світле волосся. – Ну що ж, показуй мені мого нового партнера. Сподіваюся, це щось особливе та розумне.

– Можна і так сказати, - чомусь Юля нервувала і покусувала губи, вирушаючи у бік загону.

Максим звернув на це увагу, але нічого не спитав і пішов за співробітницею вздовж порожніх вольєрів, чекаючи свого пса.

Здавалося, всі клітки були порожніми. І це трохи напружило чоловіка. Але ставити запитання було вже запізно. Тому, згоряючи від цікавості, він бігав очима від одного вольєра до іншого.

– Ну, загалом, ось, - Юля зупинилася біля одних дверцят і вказала на них.

Максим підійшов до неї і з подивом подивився на вольєр:

– А собака де? – роздивлявся він порожню клітку.

– Карамелька, йди сюди! – Юля постукала по клітці. – До тебе прийшли!

– Хто? – вигукнув Максим, а наступної миті побачив тварину.

Це був песик, породи корги. Було видно, що вона була вже немолодою і побачила багато чого в житті. Карамелька підійшла до дверцят і з цікавістю подивилася на гостей.

- Це якийсь прикол? - вигукнув чоловік, розглядаючи волохату тварину. - Це ж диванна подушка, а не собака. Мене вирішили так провчити? Пропоную якесь інше покарання. І дати мені нормальну собаку!

– Це остання, – замотала головою Юлія. - Начальник дуже злий, що ти вчасно не з'явився. Але це не покарання, а наш з тобою напарник.

– А ти чому не обрала нормальну собаку? – Максим усе ще приголомшено розглядав стару корги.

– А це і було покаранням, - дівчина відкрила вольєр і взяла собачку на руки. - Її господиня померла. Собачку хотіли приспати. Але помітили, що вона дуже розумна, і передали нам. Їй сім років. І має метеоризм після операції. Тож, тобі доведеться про неї добре дбати.

– Тобто мало того, що мені вручили якусь пухнасту блоху, замість собаки, ще й вирішили з моєї машини зробити газову камеру? – не заспокоювався Максим. - Який толк від цієї сосиски в шерсті?

– У неї гарний нюх і вона може пробратися у важкодоступні місця, – намагалася заспокоїти Юлія і собаку, яка не хотіла сидіти у неї на руках, і співробітника.

Дівчина поставила собачку на підлогу і та, тієї ж миті, зригнула Максиму на черевик.

– Напевно, наслідок операції, - Юля простягла Максимові серветку. - Не хвилюйся. Все буде добре. Ось побачиш. І так, у нас із тобою є перша справа. Треба вирушити до села. Там учора вночі знайшли свіжий труп.

– Відмінний початок роботи, - пихкав чоловік, витираючи свій черевик.– Цей льодяник ходити, хоч, уміє?

Спитав він, викидаючи брудну серветку і витираючи руки.

– Не льодяник, а Карамелька, – Юля погладила собачку. - І ти даремно її недооцінюєш. Говорять, вона своїм інтелектом вразила ветеринара.

– Ну, мене вона також вразила, але не інтелектом, - чоловік узяв повідець і причепив до нашийника. – Пішли, швидше, на завдання, щоби співробітники не побачили, яка ганьба нам дісталася.

Карамелька, ніби зрозумівши, що її образили, невдоволено гавкнула. І поспішила до виходу, де на порозі залишила калюжу.