Глава 13 Магнолії печаль

Все почалось з пропозиції обмити вдалі заробітки і, запивши брехню цю,  піти у справах.

- Тільки я пити не буду, ти ж мене знаєш…

- Які питання! Ти п’єш квас, я горілку, - відповів друг, знаючи, що його товариш, коли п’яний, то дурний.

         У корчму зайшли двоє. Обоє худі та високі. Один був рудим інший лисим.

- Васі квасу, а мені горілки, - сказав Гаврило, підморгнувши непитущому лисому товаришу.

         Не встигли товариші сісти за стіл, як вправна шинкарка з чорною косою принесла два глечики. Розливши кожен своє по чарках, товариші, побажавши один одному завжди бути там, де добре, швидко осушили барильце.

- Горпиніана, ти зробила те про що тебе просили, - спитав хазяїн корчми у шинкарки.

         Горпина посміхнулась Науму Стаканичу і, лукаво підморгнувши, піднесла йому глечик.

- Це ж квас! – відпивши з глечика, незадоволено сказав корчмар. – Я ж тебе просив змішати медовуху з горілкою, потім добавити туди зміїну отруту, порошок сухих мухоморів, трішечки настою коноплі і котячого сала в перемішку з воронячим серцем, звареним на собачому молоці.

- Ой, тримайте мене десятеро чоловік!

- Васю – це ж квасок, - хмільно посміхаючись, мовив Гаврило.

- Не туди собі квасок, - мовила Горпина, дивлячись на глечик, в якому була намішана суміш, про яку балакав Наум Стаканич. 

- Ну, все, - жалісливо мовив корчмар, - тепер пан Прокопчик мене приб’є.

- Якщо його не опередить Вася, - мовила Горпиніана, дивлячись, як непитущий друг Гаврила, розбивши глечика, підняв дубовий столик над головою, об яку і розломив його надвоє.

         Лісовою стежкою бігло собача, несамовито тявкаючи на їжачка, немов борза, що загнала кабана. Слідом за Сірком тьопав дід Юхно, повторюючи про себе закляття, котре він повинен був дослівно передати пану Прокопчику.

- А, може записати, - просив Юхно, на смерть перелякавшись, що стане учасником відьомських шабашів. – Чи хай он Магнолія.

- Ага, - блиснувши чорними очима, мовила Ярина, - та тільки й мріє втекти з дому до вашого Миколи.

- Та при чому тут, - сказала Магнолія в надії, що її випустять з дому.

- Так! - гримнула мати, - сиди дома, йди он чар-зілля виварюй.

         Стоячи перед Яриною, дід Юхно як той школярик, повторював заклинання.

- Саблю-бублю, хара-мана, кани-сани, відведи Місяць місяченьку, думи неведущі та очі завидющі.

- І все? – піднявши брови спитала ворожка.

- Все, - відповів Юхно, дурнувато посміхаючись. – А ні, не все, - ще дурніше посміхаючись, сказав дід. – Мені треба йти і нікуди не звертати.

         Під «нікуди» малось на увазі ні в якому разі не заходити в корчму, аби осушити барильце-друге медовухи.

         Сердячись на матір, Магнолія, надувши губи, кидала в чан магічні трави. Бачачи, чим страждає її дитинча, Ярина усіляко намагалася відгородити її від кохання, котре не принесе нічого путнього, окрім страждань.

- Ти ворожкою народилася – ворожкою й помреш!

- Ворожкою ще треба стати, - огризалась Магнолія.

- Та зрозумій ти, дурепочко, не твоя доля мати мирське щастя!

- Хто сказав? Де написано? Не вірю! Хочу бути, як всі!

- Та накреслена тобі така доля, - переставши кричати, навчала доньку мати. – Не супротився свого призначення в цьому житті.

- А то що?!

- Ти не така, як всі, - спокійно мовила мати, - в тобі спить велика сила.

- Яка сила! Я навіть муху не можу зачаклувати.

- Всьому свій час, - мовила мати.

         Роз’їзні козаки скільки не вдивлялися в поле, та горизонт був чистим від ворога. Об’їхавши свою територію і не побачивши там ніякої небезпеки, троє дебелих козаків вирішили перепочити в холодку. А так як день видався спекотним, товариство, бажаючи вгамувати спрагу, вирішило завітати до Наума Стаканича, котрий нарахував уже десять розбитих пляшок горілки, не беручи до уваги стільців, котрі вщент порозбивав Вася, ніяк не піддаючись умовлянням Гаврила заспокоїтися і піти звідси. Зайшовши до корчми, козаки з порогу крикнули пива. Та не встигли вони присісти, як до них підбіг Вася і, волаючи, що він розірве будь-кого, схопив двох за оселедці і тріснув один одного об лоба. А третього козака, котрому пощастило уникнути такого удару, огрів по голові останньою квартою горілки. 

- Саблю-бублю, хара-мана, кани-сани, відведи, місяць, місяченьку, думи неведущі та очі завидющі. Я прийшов, - сказав дід Юхно. - Я пішов…    

- Екібана без баяна, - тремтячи, мовив Стаканич, з переляку заплигнувши на руки Горпиніани, котра так само прозрівала від побаченого.

         Повернувшись туди, куди тикав пальцем переляканий корчмар, дід Юхно округлив очі від побаченого. На столик залізли троє козаків і, обійнявшись, тремтячими голосами тараторили: