Шинарик

Тарас як і Микола хотів негайно кинутися визволяти Наталку. Та трохи охолонувши хлопці почали мислити більш розсудливо. Самотужки визволити Наталку було ділом пропащим, а щоб зібрати навколо себе вірних людей потрібен час.

- А ми хіба не надійні? – образливо сказав Зіна за всіх Характерників, котрі почувши гіркі розповіді маятників, хоч зараз ладні були вирушити визволяти невільників.

- Надійні то надійні, - відповів Тарас. – Та ми вигравши прапор «Право» мусимо піти до Січ та чекати подальших наказів щодо військового походу. До якого до речі треба готуватись заздалегідь.

- Так що ж нам робити? Скласти руки й чекати поки всіх наших побратимів заженуть в неволю? – питався Зіна.

- Ось що я думаю, - відповів Тарас. – Микола з Ониськом залишиться тут, а ми підемо до Січі, і коли буде все готове, щоб прийняти Миколу в козацьке братство, ми дамо йому вісточку.

         Як не крути, а це була добра рада. З однієї сторони поки Тарас буде на Січі Микола зможе немало чому навчитися у маятників, які були загартовані в таких боях, що не всякий козак може похизуватися. Тож коли все буде підготовлене для іспитів Микола не буде виглядати неотесаним хлюпом, і зможе достойно пройти всі іспити козацького війська. Тож залишившись в товаристві маятників, Микола вчився всім премудростям морського бою й порядку в той час як Тарас з Пройдисвітом робили необхідні приготування для того, щоб Миколу прийняли в козаки. І поки це все відбувалося, характерники насолоджувалися життям повноправних козаків, за якими признали хист до військових походів. І, поки вони проходили військову муштру на загальних учбових тренуваннях, Юрко Пройдисвіт не для кого не примітно щез, бо з прапором «Право» у нього був свій інтерес.

         Інтрига з Підковою пройшла занадто гладко щоб не бути на десятому небі від щастя. Зібравши своїх вірних людей, він під покровом ночі  прокрався до місця де був схрон банди Підкови. Велівши перенести скарб у другий схрон, яких у Пройдисвіта був не один, бо у нього було достатньо розуму, аби не зберігати все своє добро в одному місці. Четверо здоровил прослідувало за господарем, який в глухому лісі знав всі стежки, тож факел був не скільки для нього, скільки для його людей. Дійшовши до пагорба, Пройдисвіт намацав траву, яку згорнувши відкрив камінь, що закривав печеру в якій зберігалися скарби. Зайшовши в печеру, Пройдисвіт підпалив ще один факел, що знаходився в середині печери. Тільки-но спалахнув вогонь, як Прокопчик жахнувся, побачивши в печері стороннього, що якимось дивом опинився в середині. Побачивши стороннього, що нахабно улігся на скарби господаря, здоровили, витягши шаблюки кинулись на непроханого гостя не почувши окрику Прокопчика:   

- Стояти! – бо якщо сторонній зміг не тільки пробратись в середину печери, а ще й зумів примаскувати травою вхід та ще заложити каменем.

         Сторонній легко увернувся від першого нападника, і викрутивши у того шаблюку встромив тому прямо в серце. Побачивши мертвого товариша, здоровили скажено кинулися та даремно вони на щось надіялись. Витягши два мушкети, сторонній вистрілив зваливши обох здоровил, а третьому в спину кинув ножа Пройдисвіт.

- Прошу прощення за моїх невігласів, - люб’язно посміхаючись сказав Пройдисвіт, - гарні були хлопці та занадто гарячи.

- Что ж жаль, что не слушались старших ваширебята. – посміхаючись мовив незнайомець, і протягнувши руку для знайомства, сказав:

- Сергей Петрович. – і відразу ж добавив. – А вы если я не ошибаюсь Юрий Пройдысвит.

- Он самый…

- Дело у меня к вам делекатное, - сказав якщо хто ще не здогадався його «високблагородіє», і звісно інтонація була далекою до прохальної.

         Вартові не признали Юрка Пройдисвіта і не пускали до Січі, лише добре придивившись вони признали Юрка і пропустили. Ось так на нього подіяла розмова з Сергієм Петровичем. Постарівши на років десять, а то й одинадцять, Пройдисвіт шлявся по Січі сам не знаючи, що йому робити в такій скрутній ситуації. Само собою, що всі його скарби відбере Петрович, на цей рахунок Пройдисвіт не тішив себе надією, що все минеться. Та скарби то таке сяке, пару вдалих комбінацій і грошики заб’ють ще більшим фонтаном, а от життя попробуй повернути. Передати свідчення про кількість козаків, їхнє озброєння, військові види на походи, намочити порох аби не змогли стріляти гармати.

- Ох і справді «делекатное» діло ви мені підкинули ваше високе благородія…

- Яке благородіє це ж я Глушипиво! – викрикнув козак на добрячому підпитку. – Яке ще дело «деІлІкатное», - варнякав Глушипиво, ікнувши  літери «І».

- Знов нализався, - крикнув Юрко. – І хто ж той дурень, що тобі налив. Бо тобі налити знач вилити.

- Е пане Юрко та ви сірий та затурканий. Вісімнадцятий вік на дворі, а ви хто йому налив.

- Що ти верзеш в тебе ж нічого за душею нема! – зневажливо мовив Юрко, якому Глушипиво винен чи малі гроші.

- А ось це ви бачили! – витягши пожмаканий аркуш, сказав Глушипиво.

- Це ж папірець, - сміючись сказав Юрко.

- Ой йо, - протягнув зневажливо п’яничка, - ох ви ж і сірий як тинок. Який же це папірець, це дєньгІ. Отак от дєньгІ, - ікнувши двічі, сказав Глушипиви.

- Які це гроші, - недовірливо сказав Пройдисвіт, і аби глянути, що воно таке, вихватив папірець з рук козака, і прочитав у голос:

- Один «Шинарик». Пред’явнику цього документу гарантовано отримає золоту монету, чи інший еквівалент вартості. Скарбник Січі Запорізької Іван Натобі.

         Піднявши папірець, аби його не вихватив Глушипиво, Пройдисвіт розгублено мовив: