Прокоп бігав навколо попелища і кликав Ярину, та груда попелу тяжко видихала дим з вщент згорілої хати. Шансів, що Ярина могла вціліти після такої пожежі не було, та Прокоп не переставав кликати вже другу неділю. Як його не вмовляли односельці замовкнути та змиритися, та він безутішно ридав і кликав Ярину. І от однієї темної ночі він почув слабеньке шарудіння, прислухавшись, Прокоп почув слабенький стон. Потім на його очах з попелу вилізла рука. Це була рука Ярини.
В самій непролазній хащі ліса, посеред вікових дубів, чиї криві руки віток закривають сонце, стояла хижчина. Старенька похила хатинка з димком, що слабенько пробивається крізь димар. Вікна в хаті були такі низькі, що можна було їх відчинити, і при бажанні назбирати грибів після рясного дощу. Жила в цій хижчині літня жінка та красуня донька Магнолія. Чим вони промишляли, і чому вони жили осторонь від людей знав лише шинкар Прокопчик, котрий їхав до жінки по своїм справам. Так як пан Прокопчик мав сумнівну комерцію, то звісно жінка до якої він мав діло, займалась чимсь таким особливим, якщо сам шинкар їхав до неї в гості пробираючись крізь непролазний ліс.
- Нарвеш цвіт кульбаби, збереш подорожника, корінь калгану, і грибів Мухоморів, тільки не червоних, а зелених, - давала жінка настанову своїй доньці, Магнолія у відповідь кивала головою, і взявши кошик зібралася іти в ліс. – Та вовчих ягід не забудь нарвати.
- Не забуду мамо, все зроблю як треба.
- Та дивись мені ні з ким не забалакуй, а якщо когось побачиш…
- То зразу тікай в лісну хащу, - сказала Магнолія, не давши матері дати вічну настанову про страшний світ де повсюди вороги.
Проводивши доньку до дверей, мати поцілувала доньку, і закривши за нею двері побігла до чавуна в якому закипало дивовижне зілля, яке при кипінні освітило кімнату золотистим, а потім фіолетовим кольором. Підбігши до стіни вздовж якої на вірьовці у мішечках висіли усілякі сушені трави, жінка знюхавшись вибрала потрібний інгредієнт, і кинувши його в чавун, знов освітила кімнату тільки тепер не в фіолетовий, а в зелений колір. Поставивши руки в боки, жінка чогось чекала, і не дочекавшись, знов побігла до стіни, тільки до другої, на якій на вірьовці висіли сушені голови, лапки, кігті, вуха, дзьоби, та інші засушені органи тварин, чи комах. Перебираючи по черзі сушені органи, жінка взявши вухо бика та кошачі лапки, підбігла до киплячого чавуна, і, таємничо прошепотіла:
- Око толоко, з глибини вічності підійми спіраль, покрути поверти, від всіх закрий мені відкрий.
Після сказаного, жінка, ще таємничо прошепотів, щось на кшталт: «Менесів, колосів, волосів, текекеке, цепепи», кинула в чавун сушене биче вухо і кошачі лапки, після чого кімната залилась діамантовими переливами. Невеличкі кульки літали по кімнаті, а на кульках, точніше всередині рухались крихітні люди, худоба, птиця, лісні звірі. Видні були хати, вулиці, річки, степи й долини. Розглядаючи кульки, жінка віддувала від себе не потрібні, а ті, які були для неї цікаві вона ловила ситом і кидала в киплячий чавун, і, так накидавши чимало кульок, жінка почала перемішувати суміш, що утворилась із бульбашок. При цьому жінка пошепки, під ніс бубоніла щось про місяць, який вона просила переодягтися в дівку, і осліпити парубка, кликала на поміч трави та росу ранню, і до буботілась до того, що з чавуна вилетів один здоровий шар, в золотому сяйві якого їхав парубок на білому коні, а поряд на сідлі щасливо посміхалась красива молодичка. Потів вилетів ще один шар, весь чорний, а всередині плакала молодичка над своєю нещасною жіночою долею. Потім жінка з’єднала шари, і парубок з молодичкою на коні щез, а на їхньому місці розлилось озеро в якому нещасна дівчина втопилась. Жінка відкрила вікно і чорний шар вилетівши з вікна полетів туди, куди наказала жінка, прошепотів вслід, зрозуміле тільки їй:
- Горе, біда, мене, - мене, а тебе торкне знайде.
Жінка закрила вікно, витерла пітливе чоло, і глянувши на себе в дзеркало, ледь помітно посміхнулась, та це була лише одна мить. Жінка знов стала такою як і була: суворою, непривітливою, злою. Не давши собі відпочити, вона прийнялась варити нове зілля, бігаючи то до однієї то до іншої стіни, аби вкинути в чавун сушену конвалію, або око ворони. Двері скрипнули, до хати увійшов шинкар Прокопчик і тихо привітався. Жінка, тихо привіталась у відповідь, і знов на її вустах з’явилась ледь помітна посмішка. Та як і біля дзеркала, це була лише мить. Жінка різко повернулася до Прокопчика, і спитала за яким він прийшов ділом. Перед тим як поговорити, що до чого, шинкар крикнув у відкриті двері, і до хати увійшов Зуля. Прошепотівши йому на вушко, шинкар, привітливо посміхнувся жінці, і жестом попросив її трішки зачекати. Пройшла якась мить, і до хати ввійшов Зуля вже із згортком в руках. Взявши згорток, Прокопчик велів Зулі прийти до хати через дві години. Дочекавшись поки Зуля з двома лоботрясами зникне з подвір’я, шинкар лукаво посміхаючись розгорнув суверток. Дивлячись на прекрасне плаття, жінка знов посміхнулась, а коли Прокопчик дістав ще платок прикрашений різнобарвними візерунками зовсім засіяла.
Відійшовши від хижчини, Зуля, обернувшись глянув чи не дивиться їм услід Прокопчик, підізвав хлопців, і спитав як їм ідея піти порибалити.
- Так Прокопчик, велів чекати за хатою, - боявся порушити наказ Теля.
- Скільки разів ми його чекали, він хоч раз виходив, - ні. – не чекаючи відповіді, сам спитав, і сам відповів Зуля.
- А якщо вийде? - сумнівався Чуб.
- А якщо не вийде? - питанням на питання відповів Зуля, і, дочекавшись поки хлопці чухаючи потилиці думають, добавив, - я таке озеро в лісі надибав, що рибу хоч руками лови. – І, дивлячись, що хлопці ще мають сумнів, сказав: