Глава 5 Магнолія (Вечорниці)

            Ось так живе собі людина, і все нібито гаразд, нічого не болить, все стелиться, а потім хлоп, і все – життя ділиться на до і після. Добрий вечір здрасті ми ваші напасті. Спочатку непомітно, а потім, там, де інколи кололо, стало боліти, де раніше спотикався, тепер  падаєш. В сім’ї не ладиться, то жінка чудить, то чоловік таке відколе, що на голову не налазить. Потім пішли діти – де вас діти. Мамо, дай, у мами нема, йди до тата, тато з хати пішов шинкувати. І отакий коловорот кожного дня, і все без просвіту. На роботу, з роботи. Гроші з дому, гризню до дому. І нема цьому ні кінця, ні краю. І що цьому виною, ніхто й гадки не має. Та якби хтось з селян призадумався, пригадав минуле, то, можливо зумів би розв’язати таємничий клубок життєвих негараздів,  пригадавши стареньку перекошену хату, в якій проживала безрідна жінка з нагуляним дівчам. Та так вже цю жіночку цькували, такі вже наклепи вішали, що жінка, не довго думаючи, взяла й повісилась на груші, залишивши після себе дівча, і робіть, що хочете.

         Залишившись одна зі своїм горем, дівчинка жила з того, що було. А було в неї аж нічогісінько, окрім перекошеної хати, ладної розвалитися, тільки-но хтось пчихне. Не отримуючи від односельчан аніякої помочі, дівча, ухопившись за життя кволими рученятами, виживало, як могло. Просидівши без їжі більше тиждня, дівчина відчула раптом силу, яка змусила її підвестися й піти в луки, де, нарвавши різнотрав’я, вона не тільки наїлась, а й відчула  дику енергію, яка ладна була міняти навколишній світ. Першими, хто пізнав на собі силу дівчини,  були сільські собаки, які тільки-но її завбачивши,  підіймали такий гавкіт, нібито по селі пробіг заєць  або якесь опудало, на яке не страшно було гавкати. Звісно, за собаками вибігали діти, і, притоптуючи услід  дівчині, кричали образи, які проникали в дитяче серце так глибоко, що нещасне дівча, сховавшись в чагарнику, безутішно плакало, ковтаючи гіркі сльози, щоб, дочекавшись темряви, ніким не поміченою дійти до хати, де її чекали вітер, холод  і вірний брат голод. Зачинивши двері, дівчина сідала на долівку, і, схрестивши ноги, сиділа доти, доки невідома сила  золотистими лініями не проходила вздовж хребта, наповнюючи її такою енергією, що одного разу вона відірвалась від полу. З кожним разом сила становилась все могутнішою, підіймаючи її все вище та вище. І одної ночі золоті потоки, розгорілись ярим огнем, і підняли дівчину аж до самої стелі. Зависнувши під стелою, дівча не могло рушити ні вправо, ні вліво. Відчувши на собі силу переродження, дівчина відкрила рота  і, після третьої спроби крикнула своє ім’я, яким її нарекла вогняна сила:

- Ярина! Ярина! Ярина!

         Чим дужче вона кричала, як її звати, тим сильніше розливалась по тілу енергія, наділяючи немічне дитя неабиякою силою. Політавши по кімнаті, дівчина  різко, як птиця, каменем упала вниз  і, якийсь сантиметр не долетівши до підлоги, вигнувшись, як та кішка, набираючи розгону, вилетіла в димар. Опинившись посеред зіркової ночі, Ярина, округливши очі, роздивлялась село, і якби вона глянула в люстерко, то побачила б два вогники, що спалахнули в її зелених очах, коли одна за одною на вулицю повибігали собаки  і, задравши морди, залаяли на дівчину. Вогонь в очах розгорівся ще дужче  і, забарвившись кольором блискавки, спалахнув так, що собаки заскиглили  і розбіглись по подвір’ях. Хто встиг першим ускочити в будку, тому нічого, та не кожній собаці вдалось благополучно добігти до будки, були й такі, яких Ярина добряче провчила, опаливши кому вуха, кому хвоста, а особливо зло-пакісні пси, й зовсім обгорівши, поздихали.

         На другий день про це гуділо все село, коли господарі побачили своїх знівечених собак, яких вдалося повиманювати з будок аж під вечір та й то, заманивши їх добрячим шматком м’яса.  

- Що в тебе?

- Мій здох…

- Сусіде, як твій Тузко?

- Обгорів, як той чавун…

- А в мене безвухий…

- Що ж це таке коїться..?

- Можливо, пожежа…

- Можливо…Тільки нічого не згоріло…

         Тож поговорили - побалакали, посумували-поплакали, потопали ногами, розвели руками, випили - закурили, люльку задули, про горе забули. Зализавши свої рани собаки згодом знов зажили, як раніше, сторожували, гавкали, та, побачивши Ярину, не наважувалися не те, щоб гавкнути – писнути. Розбігалися по подвір’ях, боячись вийти з будки. Якийсь час на Ярину ніхто не зважав, село зажило по-старому. Саджали, викопували, зимували, сіяли, женились, народжували. Та згодом-перегодом селяни таки помітили, що дівча підросло, поправилось. Із нечепури  Ярина перетворилась в охайну дівчину, на яку ще, пройде рік-другий,  буде заглядатись не один бравий парубок, а точніше один, такий собі чорнявий красень на ім’я Петро. Пройшов рік, другий, а з Яриною ніхто не спілкувався, окрім дурнуватого миршавого хлопчика Прокопа. Молодь, як і всі односельці, не наважувалася забалакувати з Яриною, не дивлячись на те, що та одягалась, як та квітка, чепурилась, як та принцеса, мала такі зваби, що куди там місцевим павам  з їхнім червоним намистом, та намазаними буряками щоками. Та на відміну від дівчат, хлопці, відганяючи кволого Прокопа, який тінню швендяв за дівчиною, не давали Ярині проходу, звісно, якщо їх ніхто не бачив, бо інакше місцеві заклюють. Вибігаючи з кущів, парубки по-конячому гикаючи, хватали Прокопчика під руки  і, закинувши чи на дерево, чи в кущі, чи за тин, обступали Ярину  і давай мацати, хто куди встигне, поки хтось не прибіжить на дикий лемент калічного хлопця. Та ніхто не знав, що Прокіп кричить не від знущань старших хлопців, а від образи на самого себе, що він нічого не може вдіяти, коли на його очах мацають  кохану дівчину. Ніхто не знав про силу його кохання, як і про силу, якою володіла Ярина. Силу, яка могла б перетворити кривдників у попіл. І так би й сталося, якби не Петро. Стрункий, широкоплечий парубок, який вибігав з ватагою хлопців і торкався до її молодого тіла. Заради цих дотиків дівчина ладна була витримати все на світі. Вона, калиною схилившись на водою дівочого щастя, віддавалась миті кохання, розкидавши червоні ягоди почуттів по засніженому полю самотності. Залишаючись наодинці зі своїм коханням, Ярина занурювалась у думки про Петра. Від сердечних мрій обличчя дівчина сяяло посмішкою. Здавалося, нічого більше в житті не треба, окрім таких вечорів, в яких печаль, нарядившись в біле, світлим поглядом пронизує твою душу, наповнюючи її тихим чеканням прекрасного. Так ні! З’явилась вона. Хівря! Дівчина на виданні з гарним приданим, чорноброва, висока, є за що вхопитись, на що подивитись. Так що, Ярино, куди ти ліпишся зі своєю похиленою хатою до її господарства з коровами, свинями, курями та кролями. Як вона не стріляла очима, як не наряджалась, та Петро й оком не вів на її зваби, навіть коли вона, наче не помітивши парубка, оголила свою білу ніжку, нібито поправляючи спідницю. Та де там! Куди нам зі своїми спокусами, коли треба бігти до  Хіврі, аби батьки не передумали видати її за нього заміж. Тож Петро годив сімейству Хіврі, як міг, в думках уявляючи, як все дістанеться йому. І отара овець, яких він брався пасти, і поросята, яких він вигодовував, а про каченят, курчат та гусей він взагалі боявся думати, не вірячи, що таке добро він може наминати щовечора. Тож викладався паруб’яга з усієї сили, аби не проґавити свого щастя.