Книжечка

Взявши батіг, Прокопчик повільно наближався до пройдисвітів, які зрозумівши, що їм не відбрехатися, один з поперед одного почали виправдовуватися, покладаючи вину на кого завгодно тільки не на себе любимих. Винуватий був  лис і їжак, сухій гілці теж дісталось, а що там говорити про паркан який вони ледь перелізли, та ще ця клята роса. Дивлячись, що вони своїм буботіння забили шинкарю баки, грабіжники почали ще більше бубоніти, аби тільки відволікти від себе праведний гнів господаря. Прокопчик мовчки слухав їхні нісенітниці, придумуючи, як йому викрутитися з цієї халепи. Коли пан Ситник виявить пропажу книжечки, то неодмінно донесе про пограбування до відома тих двох чоловічків в чорній одежі, які колись завітали до нього в шинок, питаючи як пройти до маєтку пана Ситника. Прокопчик провернув за своє життя не одну темну справу, і жодного разу не був пійманим або підозрілий в якійсь махінації. А провертати такі злодіяння і не мати хист розпізнавати людей хто вони і що вони такого не буває. Ти або попадешся, прорахувавши одну маленьку деталь, або тебе здадуть з потрухами ті, яких ти вважав вірними до гробу. Тому читати людей, це був дар, завдяки якому шинкар Прокопчик міг без наказано творити темні справи. Підливаючи оковитої дорогим гостям, в яку кинув щіпку порошку що розв’яже язик навіть рибі, Прокопчик і дізнався що воно за штука пан Ситник, і на кого працює. Та, щоб діяти напевно підіслав до добродійв двох краль, які і вивідали у гостей навіщо їм маєток пана Ситника. Почувши доповідь дівиць, шинкар сам собі посміхаючись потерав долоні, передчуваючи неабиякий прибуток від блискавичної афери яку він може провернути. Та радів він не довго, бо до його світлої голови дійшла неспокійна думка роз’єднавши союз душі і розуму, спитавши ділянку мозку, що відповідає за далекозорість: а навіщо цим підозрілим людям складати список заможних хуторів? І, коли він вдруге послав краль, аби випитати те, що хвилювало шинкаря, то він злякався ще більше. Злякало Прокопчика не те, що чоловіки в чорному нічого не сказали, а те, що порошок який він підливав в оковиту на них не діяв, і сказали вони рівно те, що хотіли сказати, ввівши Прокопчика в складну інтригу чужої гри в якій він буде лише пішаком. Та як він цьогоне хотів вибору у шинкаря не було. Зрозумівши, що чорним чоловікам варто пальцем клацнути і вся його грабіжницька імперія рухне на чолі з імператором, Прокопчик вступив в гру на їх правилах маючи собі на думці з пішака стати більш впливовою фігурою. Та якби не ці бовдури, то його план би втілився в життя. Він отримав би цінну інформацію, а люди в чорному про це нічого б не знали. А тепер все рухнуло, пан Ситник неодмінно доповість про грабування, а Зуля розколеться при першому ж допиті. Крутячи в голові комбінації які змогли б розрішити його проблему не прибігаючи до вбивства, Прокопчик, тяжко зітхнув, рішив, що кращим виходом буде відверто розкрити перед ними всі карти, а там видно буде. Вбивати його вони точно не збираються, бо їм потрібна його голова, цілком можливо, що все що сталось було спеціально підлаштовано. Хоча судячи з розповіді очевидців, такі приколи навмисно не підстроїш.

         Розцінивши роздуми Прокопчика як голос розуму, який прислухався до їхніх доводів, розбійники ще дужче заторохтіли виправдовуючи свої промахи.

- І взагалі, якби не той бовдур, що сказав: «Вітер віє – думка діє», то все було б гаразд ляпнув Чуб, не розуміючи чому Теля так на нього витрішків очі, ніби він підписав собі смертельний вирок.

- Хто сказав? – тихо перепросив шинкар.

- Я ж кажу вам, один телепко виморозив таке, що на голову не налізе, - продовжував Чуб, не розуміючи чому товариші хамелять поближче до дверей, а Прокопчик до нього підходить з милою посмішкою повільно виймаючи з поясу батіг. Та коли до нього дійшло хто такий Платон Піфагорович Геракл, Чуб, вигукнув:

- Це сказала дуже розумна людина, - та було вже пізно, батіг як та блискавка звився, і шинкар з усієї дурі ляснув Зулю поміж лоба, що як той демон чорної сажі завітав на поріг, з ніг до голови подряпаний, розтерзаний так, що здавалось він не в одежі, а в нитках. 

- Це був би не мій день, - безумно посміхнувся «блудний син», і обличчям впав в сухі обійми підлоги, встигши кинути на стіл мішок невідома з яким скарбом.

         Застигши на місці, шинкар дивився на Зулю, не бачачи як грабіжники переглядаються, думаючи, що тепер їм брехати коли Зуля прийде до тями, і розкаже як було діло. Аби хоч якось відволікти увагу, Теля, ляпнувши щось про те як добре, що їх товариш прийшов цілим та не ушкодженим запропонував Чубові заглянути в мішечок, відповівши на його протест аргументом, що не пану ж шинкарю туди зазирати. А щоб зовсім запевнити товариша, що в мішку нічого страшного не має, це ж мішок, Теля клятвено пообіцяв, що він особисто загляне куди б не довелось. Згодившись на таке запевнення, Чуб, обережно відкривши мішок, запустив туди руки мацаючи його нутрощі. 

- О, лишенько! – не витримав Теля, - та відкрий ти його та скажи всім, що там.

         Тільки-но Чуб це зробив, як на його голови виплигнув з мішка котяра, той самий Мурко, а слідом за ним, прямо в носюру вуж, а вже потім мишка, завдяки якій котяра зіскок з голови Чуба, і погнався за мишею, перевертаючи в кімнаті все з ніг на голову. Несамовиті крики Чуба в перемішку з гармидером, що чинив котяра, перетворилишинок у веселу хату. І хтозна чим би це закінчилося якби отаман не відчинив двері в які вискочила миша, а за нею Мурко, і вже потім вуж, якого таки вдалось відчепити від носа пана Прокопчика. На хвильку завмерши аби насолодитися тишею, грабіжники таки рішили додивитися, що в мішку. Так як Чуб ні в яку не погоджувався навіть доторкатися до мішка, отаман, взяв мішок, і засунувши туди руку, сповістив, що мішок пустий, і як доказ того вивернув його як кармани.