Панщина

Минуло вісім років з тієї лихої години, коли не тямлячи, куди вона гребе, Наталка таки доплила до села і, покликавши дорослих, врятувала Миколку від неминучої смерті. Незважаючи на глибокі рани, хлопець був живий завдяки лікарському хисту діда Юхно, який невідомо звідки знав, якою травою дитя напоїти, який листочок до чого прикласти, і які слова на вухо прошептати, аби хлопець одужав. Тож насилу виходивши онука дід Юхно полегшено зітхнув, заявивши рідним і сусідам, що ще тиждень другий, і Миколка буде бігати і стрибати як той козлик.

- Я йому побігаю, -  сказала Марічка, - ач який! До лісу йому заманулось прогулятися  під вечір.

Та як не намагалась Марічка бути строгою, серце матері таки не витримало, і, схилившись над ліжком, вона заплакала, обіймаючи сина.

Як дід і обіцяв, через два тижня Миколка цілком видужав і, не зважаючи на заборону матері, гасав по садку, уявляючи себе вершником, що руба голови ворогам одним ударом. Йшли літа, Миколка підростав і, нарешті, з бешкетного хлоп’я став добрим парубком, зваби якого змушували схвильовано битися не одне дівоче серденько. Високий та стрункий, як явір над водою, а як вітер подує на його кучері, а як гляне він своїми чорними, як смородина, очима, то як тут дівчині не зомліти. Відчуваючи на собі дівочу увагу, Микола, розправивши плечі, красувався по селу зводячи з розуму дівчат, що  виглядали його, хто з вікон, хто з-за тину, а хто із-за дерева. Вдаючи, що він їх не помічає, Микола ходив мимо хат наче б то за якимсь ділом, аби зустріти ту єдину кохану, заради якої він віддав би все на світі, аби тільки Наталка стала його судженою. Та як він не намагався привернути до себе увагу, дівчина й оком не вела на його залицяння.  

- Та що зі мною таке, - жалівся Микола діду Юхно, чи я рилом не вийшов, чом Наталка ніколи на мене не гляне?

- Він по ній сохне, а вона й не охне.

- Та ну вас, діду, - махнувши рукою, казав Микола, і взявши косу, йшов на луки, аби роботою вгамувати сердечну тугу.

         Та щоб він не робив, чим би не займався, Наталка не виходила з голови. Кохання запало в душу, хоч бери й кричи. І як Микола не намагався отримати розраду від діда Юхно, той тільки посміхався та, знай собі люлькою пихкав, сиплячи приказки поміж юначого лепетання. 

- Я ж без неї пропаду! Розумієш, діду, люблю я її, люблю до нестями.

- Любив вовк кобилу оставив хвіст та гриву.

- Я для неї дістану хоч місяць з неба, хоч корону з королеви.

- Дівчина як тінь: ти до неї – вона від тебе. Ти від неї – вона до тебе.

- Ехихих, мені б тільки зустрітися з нею наодинці, я б розповів їй, як я її кохаю.

- Любов не пожежа, займеться - не згасиш.

- Та як я їй відкрию своє серце коли вона й дивитися в мій бік не хоче.

- Сонце в віконце пече — припікає, парубок на дівкуглядить — поглядає.

- Як її не бачу, то душа мре…а як побачу, то з душі пре.

- Надивишся ще ти на неї аж донесхочу, - смачно пихнувши люлькою сказав дід, і не даючи парубку часу на пусті теревені, пояснив:

- Віддають вас пану на службу аж на цілий рік.

- Нас?

- Квас, - в тон сказав дід Юхно і, дочекавшись посмішки на обличчі онука, додав:

- Допетрав?

- Якого ще Петра?

- Зрозумів?

- А так! Звісно! – радісно вигукнув Микола. – Тепер все в моїх руках!

- І навіть я, - сказав дід Юхно, якого Микола від радощів вхопив на руки і кружляв з ним навколо куреня, насвистуючи веселу мелодію про кохання.