Шайка

Голова шайки, таке собі бородате здоровило, з вічним шморганням, наче в нього в носі світовий запас мокроти, перевіряв наскільки його телепні  готові до нападу.

Шелестіли трави в полі, скрипіли колеса брички, яку тягли два велетні - бугаї. Одна сім’я переїжджала зі своїми пожитками  в інше село, за домовленістю двох панів, що уклали угоду про взаємовигідний обмін кріпаками. Бо в одному селі не було бондаря, а в іншому коваля.

Серед телепнів найбільше виділявся Зуля. Худий як дошка, гострий на язик що коса, та тупий наче ті валянки.

- Тобі не холодно? - дивлячись на валянки, що Зуля взув посеред літа, спитав вожак.

- Як можна змерзнути влітку,  взувши валянки…

         Зрозуміло, враховуючи вище сказане, що розуму в Зулі було рівно стільки, щоб  прокувати зозулею і робити все, що йому казатимуть. Саме за вміння імітувати різних птахів та звірів Зулю й брали на діло.

- Коли ми нападаємо?

- Коли я прокую як зозуля тричі, - відповідав ватажку Зуля.

         Дивлячись на двох телепнів, що тільки очима блимали, раз по раз переглядаючись один з одним, ватажок, тяжко зітхнув і ще раз роз’яснив:

- Тричі - це «ку-ку», «ку-ку», «ку-ку».

- А, - почухуючи потилиці, сказали двоє…

У сотий раз шморгнувши носом, ватажок велів усім сховатися по засідках і чекати сигналу до нападу.

Примостившись на пагорбі, отаман, добре знаючи Зулю, сказав:

- Сигнал подаси тільки за моєю командою.

         Зуля у відповідь розвів руками, усім своїм видом показуючи, що він могила, зроблена саме з того золота, з яким мудрі люди порівнюють  мовчання. Та не пройшло й хвилини, як Зуля, побачивши бричку, що появилась   біля посадки, сказав:

- Кувати! Нападати!

- Заглухнути й мовчати, - цикнув вожак, нагадавши бовдуру, що нападати будуть тоді, коли бричка, виїжджаючи з посадки, опиниться у відкритому полі.

- Стій! – крикнув дід Юхно сину Андрію, тому самому ковалю, що мінявся селами з бондарем. 

- Я зліва, ти справа! Біжімо…

- Лежати, - велів вожак, жаліючи, що сам не вміє кувати зозулею.

         Підізвавши до себе сина, дід Юхно, присівши, нібито оглядаючи поламане колесо, сказав:

- Там, в траві, сидять двоє розбійників…та не озирайся ти.

         Андрій з переляку проковтнув слину, а коли  ще дід   додав, що де двоє, там і троє, то витер спітніле чоло і витріщивши очі, розгублено дивився на батька, як те хлоп’я.

- Та не смикайся ти, як той кінь, якому овід залетів сам знаєш куди, - шуткував Юхно, намагаючись заспокоїти сина, та де там, відмалку боязливий, Андрій ще дужче спітнів, не знаючи, що йому робити.

- Давати сигнал, отамане?

- Коли виїдуть у поле, тоді й прокуєш…

         Для виду смикнувши колесо, дід Юхно сказав:

- Вони нападуть на нас, тільки-но ми опинимось серед поля.

- А чому ж ми спинились біля посадки? - спитав Андрій. - А…

- Пора, отамане, пора, - сказав Зуля, запримітивши серед пожитків двох поросяток, та й курочок, напевно, везли в чувалах, а щоб українська сім’я та й без спотикача – такого не буває.

- Закрий діжку, - досадливо сказав вожак.

- Під приводом поломки відведи Марічку в посадку, - велів дід Юхно.

         Поки Андрій втлумачував жінці, що їй треба злізти з воза, аби вони з батьком змогли полагодити колесо, дід Юхно, вилами підперши воза, зняв колесо, та щось там собі надумавши, кинув у траву граблі, сам собі посміхнувшись у вуса.  

- Отаке ще, - відмахуючись від бджоли, сказала Марічка, - а вулик навіщо відчинили?

- Та хай політають, меду більше буде, - знявши Марічку з воза, сказав чоловік та відніс жінку в холодок відпочити.

         Та де там відпочивати, скориставшись нагодою, Марічка взялася за варку-жарку, велівши Андрію розвести багаття та поставити кип’ятитися чавун з водою, поки вона буде поратися з продуктами.

- Сигнал, сигнал, сигнал, - ледь не виплигуючи з драних штанів, нетерпляче шепотів Зуля, готовий кинутися в атаку.

         Прикинувши, що чекати поки чоловіки полагодять колесо, довга музика, а дивлячись на багаття, що розвів Андрій для Марічки, то ремонт брички розтягнеться до Петра і Павла, і, не дивлячись на невигідне становища, отаман дав добро тричі кувати, що Зуля і зробив, збудливо реготнувши, смакуючи легку наживу.