Голова шайки, таке собі бородате здоровило, з вічним шморганням, наче в нього в носі світовий запас мокроти, перевіряв наскільки його телепні готові до нападу.
Шелестіли трави в полі, скрипіли колеса брички, яку тягли два велетні - бугаї. Одна сім’я переїжджала зі своїми пожитками в інше село, за домовленістю двох панів, що уклали угоду про взаємовигідний обмін кріпаками. Бо в одному селі не було бондаря, а в іншому коваля.
Серед телепнів найбільше виділявся Зуля. Худий як дошка, гострий на язик що коса, та тупий наче ті валянки.
- Тобі не холодно? - дивлячись на валянки, що Зуля взув посеред літа, спитав вожак.
- Як можна змерзнути влітку, взувши валянки…
Зрозуміло, враховуючи вище сказане, що розуму в Зулі було рівно стільки, щоб прокувати зозулею і робити все, що йому казатимуть. Саме за вміння імітувати різних птахів та звірів Зулю й брали на діло.
- Коли ми нападаємо?
- Коли я прокую як зозуля тричі, - відповідав ватажку Зуля.
Дивлячись на двох телепнів, що тільки очима блимали, раз по раз переглядаючись один з одним, ватажок, тяжко зітхнув і ще раз роз’яснив:
- Тричі - це «ку-ку», «ку-ку», «ку-ку».
- А, - почухуючи потилиці, сказали двоє…
У сотий раз шморгнувши носом, ватажок велів усім сховатися по засідках і чекати сигналу до нападу.
Примостившись на пагорбі, отаман, добре знаючи Зулю, сказав:
- Сигнал подаси тільки за моєю командою.
Зуля у відповідь розвів руками, усім своїм видом показуючи, що він могила, зроблена саме з того золота, з яким мудрі люди порівнюють мовчання. Та не пройшло й хвилини, як Зуля, побачивши бричку, що появилась біля посадки, сказав:
- Кувати! Нападати!
- Заглухнути й мовчати, - цикнув вожак, нагадавши бовдуру, що нападати будуть тоді, коли бричка, виїжджаючи з посадки, опиниться у відкритому полі.
- Стій! – крикнув дід Юхно сину Андрію, тому самому ковалю, що мінявся селами з бондарем.
- Я зліва, ти справа! Біжімо…
- Лежати, - велів вожак, жаліючи, що сам не вміє кувати зозулею.
Підізвавши до себе сина, дід Юхно, присівши, нібито оглядаючи поламане колесо, сказав:
- Там, в траві, сидять двоє розбійників…та не озирайся ти.
Андрій з переляку проковтнув слину, а коли ще дід додав, що де двоє, там і троє, то витер спітніле чоло і витріщивши очі, розгублено дивився на батька, як те хлоп’я.
- Та не смикайся ти, як той кінь, якому овід залетів сам знаєш куди, - шуткував Юхно, намагаючись заспокоїти сина, та де там, відмалку боязливий, Андрій ще дужче спітнів, не знаючи, що йому робити.
- Давати сигнал, отамане?
- Коли виїдуть у поле, тоді й прокуєш…
Для виду смикнувши колесо, дід Юхно сказав:
- Вони нападуть на нас, тільки-но ми опинимось серед поля.
- А чому ж ми спинились біля посадки? - спитав Андрій. - А…
- Пора, отамане, пора, - сказав Зуля, запримітивши серед пожитків двох поросяток, та й курочок, напевно, везли в чувалах, а щоб українська сім’я та й без спотикача – такого не буває.
- Закрий діжку, - досадливо сказав вожак.
- Під приводом поломки відведи Марічку в посадку, - велів дід Юхно.
Поки Андрій втлумачував жінці, що їй треба злізти з воза, аби вони з батьком змогли полагодити колесо, дід Юхно, вилами підперши воза, зняв колесо, та щось там собі надумавши, кинув у траву граблі, сам собі посміхнувшись у вуса.
- Отаке ще, - відмахуючись від бджоли, сказала Марічка, - а вулик навіщо відчинили?
- Та хай політають, меду більше буде, - знявши Марічку з воза, сказав чоловік та відніс жінку в холодок відпочити.
Та де там відпочивати, скориставшись нагодою, Марічка взялася за варку-жарку, велівши Андрію розвести багаття та поставити кип’ятитися чавун з водою, поки вона буде поратися з продуктами.
- Сигнал, сигнал, сигнал, - ледь не виплигуючи з драних штанів, нетерпляче шепотів Зуля, готовий кинутися в атаку.
Прикинувши, що чекати поки чоловіки полагодять колесо, довга музика, а дивлячись на багаття, що розвів Андрій для Марічки, то ремонт брички розтягнеться до Петра і Павла, і, не дивлячись на невигідне становища, отаман дав добро тричі кувати, що Зуля і зробив, збудливо реготнувши, смакуючи легку наживу.