Командир Сокриш отримав наказ виявити в селі Дубове ворожий елемент та присікти людожерство.
- І без хліба не повертайтесь! – кричав генерал-майор Хапло. – Хай знають куркуляки, як зерно від влади ховати.
- А якщо…
- Стріляти без суду і слідства, як казав хто..?
- І без всякої волокіти?
- Учитись тобі Сокриш і ще два рази учитись.
Каральний загін складався з двох машин, одна везла солдат, а другу треба було кров з носа забити зерном, картоплею і що ще знайдеш. Загони «гіцелів», що складалися зі своїх же односельців регулярно робили рейди по селам спустошуючи домівки, як та клята саранча. Борщ, на пліті стоїть, «гіцелі» візьмуть і виллють на вулицю.
Борщ з води, трави і кори.
Селян оббирали та народ виживав.
- Значить ховає вражена! – кричало керівництво. – Погано шукаєте! Під трибунал!
Хмара червоних ротів роззявивши пащу сунула й сунула на люд милий. Клекіт звіра чутий здалеку наближався все ближче і ближче. Фари жовтих очей машин пронизували темінь вулиці. Очі хат жмурились спросоння. Двері стогнали, пороги тряслись, хвіртки відчайдушно стримували натиск чужинців.
Бровко здійняв лай аж зривався з цепка. Онуфрій Лукич був
єдиним в селі у кого вціліла собака і кіт, а шкребіть за стінкою давав надію, що в хаті живе миша. Лукич вибіг на подвір’я і застиг на місті. Промені фар сікли темінь на шматочки. Людей виводили з хат і ті, обезсилені мовчали бідненькі, покірно стояли хто міг – інші падали, як гілки з дерева. Ліхтарі двох людей пробивались в сторону Лукича. Онуфрій прийшовши до тями побіг в хатинку пращурів і, ставши напроти стіни з картиною Мамая, сказав:
- Захисти рідненький, не дай селу пропасти.
Бровко захлинався від ярого гавкання. Вистріл – собака заскулив замовкла.
- У вража сила! Собака навіть є, а це значить…
- Що зерна до верху й більше! – голосно відповів сержант Жрач.
Командир Сокриш дав наказ знайти голову колгоспу. Онуфрій Лукич, закрив портрет Мамая килимом і, рукою прикриваючи обличчя від променів ліхтаря вийшов на подвір'я.
- А голова я дивлюсь собі не в чому не відмовляє, - сказав командир Сокриш, хлопаючи преда по гладкому животу.
- Де зерно заховав вражена! – кричав Жрач, вислужуючись перед командиром.
- Сержант Жрач! – крикнув командир. – Де ваша вихованість. Ми гості і деякий час поживемо в цій хаті. Онуфрій Лукич ви ж не проти?
- Товариш командир! – закричав старослужбовець. – Впіймали шпіона.
Солдати тягли на подвір'я Панаса, який неустанно бубонів, що він свій і це все велике непорозуміння.
- Товаришу командир я свій! Це ж я! Я написав донос! Я! – бив себе в груди листоноша.
- Де люди переховують їжу знаєш? – спитав командир.
- Все знаю про всіх і навіть більше!
- Ах ти ж! – крикнув Лукич, і кинувся на зрадника.
Преда перехватили солдати і дали піддих. Лукич впав скрутивсь від болю калачиком. Командир, наказав зв’язати Лукича, а Панаса завели в хату на допит.
Листоноша дійсно знав усе і навіть більше. Панас дав змістовну інформацію, де і як ховають селяни їжу. Листоноша знав не тільки про село Дубове, а і про інші села.
- Ховають в складчину, а тайники у різних місцях.
- А «гіцелі» куди дивляться? – допитував командир.
- О, дивляться! – іронічно скрикнув Панас. – Вони в змові з селянами.
- І що скільки і кому?
- Зараз об’ясню ситуацію. Для звіту дають пріле зерно, чи гнилі овочі, а в карман голові загону «гіцелів» дають нормальний продукт, а решту забирають собі.
- Місця схованок знаєш? Імена зрадників?
Панас мовчки кивнув головою, а потів запевнив, що він радий старатись допомагати й сприяти. Командир зневажливо глянув на зрадника, що огидно посміхаючись так уже заглядав у душу, що так і хотілася витягти пістолет і смальнуть міжиочі.
Сержант Жрач спитався, що робити з предом. Командир відповів, ясно і коротко:
- Розстріляти.
Сержант розвернувся, Панас сказав:
- Не раджу це робити.
Сержант розвернувся.
- Розстріляти!
Сержант розвернувся і задрав ногу для кроку.
- Краще повісити.
Сержант застиг на місті.
- Для селян Онуфрій Лукич, що святий з яким нічого не трапиться.
- Розстріляти!
Сержант зробив крок.
- Це велика помилка.
Сержант застиг, нога задрана.