Вечір приніс довгоочікувану прохолоду після спекотного дня та відпочинок після тяжкої праці. Сім'я відбувши панщину лягала спочивати. Чоловік чорноволосий, чорноброва жінка, їх син Андрійко, біляве малятко та сивий дідусь, - батько чоловіка.
- Тату розкажи мені казку.
- Ага! Зараз все кину і буду розказувати.
- Тільки в хату бух і спати, - бурчав дід.
Хлопча уловило момент і давай хникати.
- Іди до мене мій любенький, - кликав онука дідусь, - не хочуть розказувати казку.
- Не-хо-чуть, - крізь сльози кричало маля.
- Я їм дам!
- Ану йди до мене! – гримнула мати.
- Цить, - цикнув на жінку чоловік. – Чим би дитя не тішилось аби не плакало.
- Та й то так, - погодилась жінка Горпина з чоловіком Степаном.
Дід Онуфрій встав з ліжка і закурив люльку.
- Тату, - осудливо крикнула Горпина.
Степан ліктем товкнув жінку в бік, Горпина вщипнула у відповідь. Чоловік осудливо виторопив очі, жінка лукаво усміхнувшись підморгнула. Онуфрій дістав бублик і, вложивши смаколик у відкритого рота онука, сказав:
- Так от Андруша, росла в бабці груша, а на гілках кавуни кіт нажарив деруни.
- Оооууу.
- Цить, - цикнула Горпина на Степана.
Дід продовжував балакати примовками-приказками.
- Розкажу тобі казку про спасибі й будь-ласка. Про п’ятиногу собаку та рогату коняку. Про те, як траву чобітьми косили, а воду набирали у вили. Слухай уважно станеш відважним, а якщо будеш неслух і скажеш «Не хо», дам хо-хо по хо-хо якщо хо.
- Не хо, - кліпаючи очима сказав онук.
- Так от тобі казка про наше село Дубове.
Онук хрумтів бубликом, дід пихнувши люлькою, продовжував розповідати.
- Давно було діло коли ще сила носила навпростець ішов подорожній-путник між очей трикутник, а в нім око все бачить і знає, де вітер гуляє, куди дме і дуне. Струни бандури розкажуть, кого покарають, а кого накажуть.
Дід розповідав, а онук уявляв собі худого та високого старця з довгою бородою, яку з боку тріпає вітер. Кістлява рука тримає посох, що наче третя нога то вистромляється то встромляється в землю. Дідуган зупиняється перед лисим пагорбом, задирає голову і, глибоко вдихнувши дереться на гору. Подорожній забравшись на пагорб, оглядається навкруги і, встромивши посох у землю, каже:
- Ось тут!
День одягає темний плащ ночі. Місяці йдуть за часом, як апостоли за спасителем. Посох пустив росточки і виріс у дужого дуба під яким проростали вже маленькі дубочки, а за ними ще менші. Пагорб покрився могутніми деревами, що утворили дрімучий ліс у підніжжі якого з'явилося село «Дубове».
- Кажуть, що на верхівці пагорба й досі стоїть той старий дуб у дуплі якого знахо…ди…ть…ся.
Дід притих почувши чи то тупіт коней, чи кроки людини, що нишком крадеться аби щось вкрасти, або підпалити хату.